Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Щодо «надзвичайних заходів», які завдавали багато страждань, вони вже «врятували країну від всезагальної економічної кризи... ми мали б серйозну кризу всього народного господарства, голод у містах, голод в армії». Ті, хто опирався таким заходам, були «небезпечними людьми». Колись прославлена «тісна змичка» між селянами і робітничим класом вже не була потрібною: «Класом при владі є лише пролетаріат».[308]

Мова Сталіна була глибоко закорінена в марксистське розуміння економіки. Він знайшов економічне рішення в швидкій колективізації не випадково, а в результаті обережного логічного розмірковування. Сталін наполягав, що заради індустріалізації СРСР доведеться пожертвувати селянством, і був готовий вигнати мільйони людей з їхньої землі. Він свідомо вирішив, що вони повинні заплатити «данину» робітничій державі й знав, що в процесі цієї сплати багато селян постраждає.

Невже примусова колективізація, супроводжувана насильством, була єдиним виходом? Звісно, що ні. У радянського керівництва були й інші варіанти. Бухарін, наприклад, вірив у добровільну колективізацію та підняття цін на хліб.[309] Але Сталіну було притаманне специфічне розуміння радянського сільського господарства та фанатична віра в силу терору, тому масова, примусова колективізація видавалася йому неминучою та необхідною. Відтепер на успіх цієї політики поставлено його власну репутацію.

НЕП був не єдиною непослідовною політикою більшовиків, і не тільки він зазнав поразки в 1927 році. «Українізація» також містила в собі серйозні розбіжності, котрі стали очевидними приблизно в цей же час. З одного боку, політика українізації була тільки знаряддям, адже більшовики винайшли її в Москві для того, щоб заспокоїти українських націоналістів, залучити їх до владних структур та переконати, що радянська Україна — це справжня українська держава. І все-таки, щоб українські націоналісти стали лояльними громадянами СРСР і повірили в справжність української радянської республіки, українізація повинна була мати природний вигляд.[310]

Щоб заручитися підтримкою в Україні, держава була змушена призначати етнічних українців на керівні посади в республіці, підтримати викладання української мови й дозволити розвиток «автентичного» українського народного мистецтва та літератури, які трактували як самостійні, окремі від російської або радянської культури. Однак такі дії не переконали націоналістів. Навпаки, ця політика лише заохотила їх вимагати швидших змін. Урешті-решт вони взагалі поставили під сумнів авторитет Москви.

Найвідоміші голоси невдоволення належали літераторам, амбіції яких нестримно росли. І «Гарт», і «Плуг», як і решта радянського мистецького авангарду, були короткотривалими спілками. У січні 1926 року заснували «Вільну академію пролетарської літератури», більш відому як ВАПЛІТЕ. Лідер групи Микола Хвильовий приєднався до більшовиків під час Громадянської війни й навіть деякий час працював у ЧеКа. Але його самоідентифікація з Україною дистанцію-вала його від московських більшовиків, і він почав рухатися в іншому напрямку. Виступивши проти «рабської психології» своїх співвітчизників, Хвильовий розвивав українську урбаністичну традицію як противагу отожнення української культури з провінційною «відсталістю» та «селянством». У культурному плані він намагався пов’язати Україну з Європою, а не з Росією, і в 1925 році відкрито про це заявив:

Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких заперечень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати... Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування...[311]

Такий же висновок приблизно саме в цей час зробив український художник-модерніст, учасник революційного авангарду Михайло Бойчук. На його переконання, Україна мала побудувати «велику стіну» на кордоні з Росією, як колись зробили це китайці, «яка б стала перешкодою навіть для птахів», тоді українська культура отримає шанс розвиватися самостійно.[312]

Відгомін цих думок з’явився в українській пресі, котра вже вихваляла досягнення українізації за межами республіки. Як відомо, держава схвалювала ідею підтримки українськомовного населення за кордоном, зокрема в Польщі. Водночас 1927 року радянська Україна розглядала можливість культурного впливу на співвітчизників у Росії, зокрема на Кубані, де українців проживало в два рази більше, ніж росіян, а в сільській місцевості Кубані — втричі. Республіканська урядова газета опублікувала серію з дванадцяти статей про Кубань та Північний Кавказ, у яких висвітлювалася історія українців у регіоні та йшлося про теплі почуття кубанців до своїх братів в Україні.

Ці статті відкрито закликали до українізації та розлютили комуністів-русофілів, які очолювали Кубань. Незабаром вони заарештували та засудили групу нібито саботажників, яких звинуватили в намірах приєднати Кубань до України. Один із них зізнався (або його змусили так заявити), що його надихнули статті в українській пресі.[313] Побоювання, що регіон може стати «українізованим», а, отже, й політично ненадійним для більшовиків, через кілька років призведуть до фатальних наслідків.

Незадоволення охопило й українське політичне керівництво, котре протестувало проти втручання сильної руки Москви в партійні справи республіки. У квітні 1925 року, менше, ніж через два роки після першого декрету про українізацію, Політбюро ЦК ВКП(б) раптово звільнило лідера КП(б)У Еммануїла Квірінга (котрий був запеклим ворогом українізації), замінивши його одним із поплічників Сталіна Лазарем Кагановичем. Незважаючи на те, що Каганович народився в Київській губернії, він погано розмовляв українською. До того ж він був євреєм, провів більшу частину свого життя в Росії, тому його не сприймали вихідцем з України, а навпаки — поборником інтересів російських більшовиків.

Незважаючи на це, Каганович прибув до України з намірами пришвидшити процес українізації. Протягом трьох років керування КП(б)У (у 1928 році його замінив Станіслав Косіор) він на практиці заохочував українізацію «знизу» шляхом усування бюрократичних перешкод для використання української мови, адже більшовики все ще потребували підтримки режиму українсько-мовним населенням. Однак його підозра до «високої» українізації — культури, літератури, театру — швидко переросла в справжню ворожість і дратувала його нових колег. Одразу після призначення Кагановича народний комісар освіти Олександр Шумський зустрівся із Сталіним. Він нарікав на нового очільника ЦК КП(б)У та вимагав призначити «справжнього» українця на місце Кагановича. Через кілька місяців Шумський знову поскаржиться вже в Політбюро ЦК КП(б)У на українських комуністів, не називаючи їх імен: «Безпринципні та лицемірні, по-рабському дволикі та зрадницько підлесливі», які на словах служать Україні, але насправді роблять усе,