Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум
Результатом проведеної операції став хитросплетений показовий судовий процес — перший з багатьох, що відбудуться згодом. Десятки іноземних журналістів разом із консулом Німеччини та іншими відомими гостями щодня були присутні на засіданнях суду в Москві. Головний прокурор Микола Криленко — поборник «соціалістичної справедливості» — теорії, за якою політика важить більше за право — розповідав завороженій аудиторії про «кровопивць», які смоктали кров з робочого класу. «Це була революційна справедливість, — писав Юджин Лайонс, — палають широко розплющені очі, вогненний меч занесено вгору».[325] Однак не все пішло так, як запланували. Один зі свідків, в’язень Некрасов, не з’явився на суді. Його адвокат пояснив, що Некрасов «страждає на галюцінації і його перевели до камери, де він кричав про гвинтівки та пережив гострі напади хвороби».[326] Один з німецьких інженерів , відкрито заявив, що «зізнання» з нього вибили тортурами.[327] Тим часом п’ять інженерів, звинувачених у «шкідництві», засудили до смертної кари, а сорок чотири — до тюремного ув’язнення. Газети по всьому СРСР висвітлювали цей судовий процес надзвичайно докладно. Усім партійним функціонерам дали чітко зрозуміти: якщо ви не підкоритеся, така ж доля може спіткати й вас. На практиці «шахтинських інженерів судили не як окремих осіб, а як членів класу».[328] Люди з освітою, професійним досвідом і фаховими знаннями тепер опинилися під підозрою.
Через те, що в процесі було задіяно багато іноземців, шахтинська справа набула великого розголосу за кордоном. Іноземні дипломати правильно розтлумачили це як сигнал про закінчення НЕПу й неминучість ще більших змін. Проте всередині Радянського Союзу таку ж велику увагу приділили іншому показовому процесу: суду над Спілкою визволення України, або СВУ — організацією, яку, цілком імовірно, вигадали від початку й до кінця. Група з подібною назвою з 1914 року існувала у Львові і мала невеликі осередки у Відні та Берліні. Перш ніж зникнути, ця організація проводила агітацію за українську національну ідею серед військовополонених. Натомість її радянську версію вигадалало ДПУ УСРР під керівництвом Балицького. Мета була зрозумілою: арешти української інтелігенції, яка могла потайки вірити в незалежність України, цю віру мали би викорінити раз і назавжди.[329]
Справу СВУ підготували за таким же сценарієм, як і «Шахтинську» та накреслили далекосяжні завдання.[330] Перші арешти відбулися навесні 1929 року. Зрештою ДПУ затримало 30 000 осіб, у тому числі багатьох художників, технічних спеціалістів, письменників і вчених. Сорок п’ять із них публічно судили в Харківському оперному театрі навесні 1930 року. Лідером організації проголосили літературного критика, історика Сергія Єфремова, на той час віце-президента Всеукраїнської академії наук, а в минулому — заступника голови Української Центральної Ради. Протягом багатьох місяців його публічно безчестили й вкривали ганьбою за те, що він опублікував статтю в львівській українськомовній газеті. Серед підсудних значилися професори, викладачі, редактори, лаборанти, а також філологи, лікарі, адвокати, теолог та інженери-хіміки.[331] Декілька з них були також членами Центральної Ради, майже половина — священики або сини священиків.[332]
Окремою мішенню стали викладачі та студенти. Серед них — директор Київської трудової школи №1 ім. Тараса Шевченка, що з таким завзяттям склав навчальний план на основі поезії Великого Кобзаря. Директора й четверо його колег заарештували на тій підставі, що вони нібито виключили зі школи дітей євреїв та робітників, а зараховували винятково дітей «буржуазних націоналістів», а також зібрали кошти на пам’ятник Петлюрі. Додатково заарештували й засудили керівників студентських організацій: деякі з них начебто вербували «куркульських дітей», читаючи їм поеми Шевченка. Складається враження, що держава вважала українську поезію зброєю українських націоналістів — параноя, що триватиме до 1980-х років.[333]
Іншою мішенню була Українська Автокефальна Православна Церква. Її популярність — в певний час вона мала 6 мільйонів послідовників і тридцять єпископів — викликала підозру. ДПУ під керівництвом Балицького знайшла «докази» ворожої діяльності Церкви. Наприклад, інформатори повідомляли, що церковні діячі таємно казали селянам залишатися вірними Україні.[334] Під час суду над СВУ держава відкрито звинуватила церкву в підготовці повстання:
Розбита наприкінці 1920 р. на полях Громадянської війни українська контрреволюція заховалася в запілля, взялась за організацію бандитських зграй, силкуючись дезорганізувати радянське будівництво й здійняти повстання проти робітничо-селянської влади. Одна з найбільших ролів у підготовленні повстання проти радянської влади була покладена на автокефальну церкву, утворену ідеологами й керівниками петлюрівщини виключно з контрреволюційними намірами.[335]
Два брати, церковні діячі, один з них — колишній член Української Центральної Ради були серед засуджених у справі СВУ Слідом за ними тисячі інших священиків і звичайних вірян потрапили під масові арешти.
До групи підсудних навмисно включили людей різних професій, адже держава мала на меті засудити якомога ширше коло української інтелігенції. У судовому висновку СВУ звинувачено в спробах повалити радянську владу в Україні при сприянні «іноземної буржуазної держави», тобто Польщі, котра намагалася «відновити капіталізм під виглядом Української Народної Республіки». Під час судового розгляду в журналі «Більшовик України» відверто написали, що «пролетарський суд розглядає справу не лише про контрреволюційних покидьків петлюрівщини, а судить в історичній ретроспекції весь український націоналізм, націоналістичні партії, їх зрадницьку політику, їхні негідні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України». Один із підсудних, студент Борис Матушевський, пізніше згадував, як слідчий на допитах постійно повторював схожі формулювання: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!»[336]
Сталін особисто допомагав вибудувати сценарій судового розгляду, надсилаючи відповідні вказівки українському керівництву. В одній із них він висловив маніакальну ідею, котру повною мірою реалізує через багато років, під час розслідування «Справи лікарів» на початку 1950-х років. Зокрема, він писав українському керівництву: «Ми вважаємо, що під слідство повинні потрапити не тільки повстанські
