Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Кремль визначив ще одного потенційного «цапа відбувайла»: саму КП(б)У. В 1928 році, коли Сталін перебував у Сибіру, Молотов прибув з аналогічним візитом до України. Після свого повернення до Москви він повідомив в Політбюро погані новини. Україна, якій відвели 37% від загального плану хлібозаготівель у Радянському Союзі, за його підрахунками, щомісяця заготовляє все менше зерна. Він звинуватив у цьому не тільки «куркулів» і спекулянтів, а й українських комуністів. Молотов поскаржився, що українська парторганізація недооцінила дефіцит зерна. В областях не вистачало «елементарної дисципліни». Місцеві керівники самі визначали собі хлібозаготівельні плани і не зважали на «всесоюзні» плани та вимоги з Харкова. Деякі з цих місцевих керівників навіть не відреагували на його візит належним чином — ніби їх це не обходило. Усе це Молотов згадував з неприхованим роздратуванням. Він зауважив, що місцеві керівники трактували «надзвичайні заходи» як тимчасовий «міні-шторм», що незабаром минеться.[362]

Висловлювання, що республіканські парторганізації працюють вкрай погано, незабаром почали з’являтися у звітах ОГПУ Ще один звіт вказував на «хвостизм», тобто багато членів партії були пасивними або приєднувалися до проведення політичних кампаній в останню чергу. Цей документ також звинувачував їх у «неправильному поясненні цілей хлібозаготівельної кампанії» та в безпідставному співчутті до «куркулів». У звіті було зазначено, що деякі низові працівники навіть відмовлялися брати участь у хлібозаготівлях або взагалі виконувати накази.[363] Інформатори ДПУ записали нарікання двох місцевих посадовців Марченка і Лебеденка. Перший заперечив самому Молотову. Москвич і росіянин за національністю, Марченко наполягав, що візит Молотова був красномовним свідченням «фікції» української республіки, і що українські партійці виступають лише маріонетками. Лебеденко пішов навіть далі: «Більшовики ніколи так нахабно і цинічно не грабували Україну, як зараз. Безумовно, буде голод...».[364]

Замість вирішення проблеми ЦК ВКП(б) шукав шляхів, як позбутися незгодних. У листопаді 1928 року було проведено «чистку» комнезамів, виключали тих, хто не виявляв достатнього завзяття. Того ж року відбулися «чистки» КП(б)У. Вони не були такими ж нищівними, як «чистки» 1937–1938 років, адже метою було не знищити, а усунути потенційно небезпечних людей та створити атмосферу небезпеки та напруги. Це в свою чергу мало переконати партійців взятися за важку роботу колективізації протягом наступних місяців.[365] На практиці Москва також збирала докази, котрі знадобляться в майбутньому. Розпочиналася колективізація. І якщо вона не буде успішною, центр звинуватить у провалі українських комуністів.

А на селі ширилися шалені чутки. Українці боялися хвилі реквізицій, голоду, економічної кризи та війни. Селяни говорили одне одному, що хлібозаготівлі стають жорсткішими через борги Радянського Союзу іноземним державам. Багато хто почав закопувати зерно. Деякі нічого не продавали за паперові гроші. Інші накопичували будь-які товари, які вони могли купити.[366] Такою була атмосфера — теорії змови, істерія, невпевненість, підозри, в якій розпочалася колективізація.

5

Колективізація: Революція на селі, 1930

Колоситься хвилями пшениця,

Хоч посіяна не так давно.

В бригадира вже нові чоботи,

А ми з вами босі все одно.

Пісня колгоспників, 1930-ті роки[367]

Вислів «знищити куркулів як клас» передбачає страждання людей. Це звучить як формула соціальної інженерії, знеособлено і сталево холодно. Але для тих, хто бачив процес зблизька, цей вислів наповнений жахом...

Юджин Лайонс, «Відрядження до утопії», 1937[368]

Узимку 1929 року в селі, розташованому на річці Тясмин у центральній Україні, незнайомці увійшли до хати Мирона Долота. У великому за тогочасними мірками селі на вісімсот дворів була своя церква і майдан. Селяни були власниками своїх, хоч і невеликих клаптиків землі та переважно вкритих соломою хат. Кілька господарів мали понад 20 гектарів землі й, як тоді казали, міцно стояли на ногах.

За спогадами Долота, присутність радянської влади в його селі протягом 1920-х років відчували мінімально. «Ми були вільними. Ми їздили, куди хотіли, і вільно пересувались у пошуках роботи. Ми вирушали до великих міст і сусідніх містечок на весілля, на ринок або на похорон. Ніхто не вимагав у нас ніяких документів і не запитував, куди саме ми хочемо поїхати».[369] Інші згадували про епоху НЕПу приблизно так, як і Долот. Країною керувала більшовицька партія, але влада не втручалася в кожну царину життя своїх громадян, і селяни продовжували своє звичне життя. Вони працювали на землі, тримали господарства, торгували та вимінювали. Жінка з Полтави згадувала, як її батьки «хазяйновиті та релігійні люди» мали десять гектарів землі і додатково заробляли гроші різними ремеслами: «Мій батько був добрий столяр. Він також знав багато інших ремесел».[370]

Складалося враження, що політика проходила повз і не зачіпала периферію: «В 1920-х український уряд не диктував, якою має бути мова викладання в тій чи іншій школі — українська чи російська — це вирішувала місцева громада».[371] У селах, як це було і в минулому, діяло самоврядування. Напруга між послідовниками більшовиків і прихильниками усталеного порядку залишалася, проте ці протилежні групи намагалися знайти компроміс. Саме таку стратегію обрала група хлопців під час колядування в селі Пилипівка:

Хлопці майстрували звізду й обмірковували — якою вони її зроблять. Після деяких суперечок вирішили: з одного боку звізди встановити ікону Божої Матері, а з другого — п’ятикутну зірку. Так само вчилися співати не тільки старих, а й нових колядок. Мета була ось яка: коли підходять до хати комуніста, обертають до вікна звізду тим боком, що з п’ятикутною зіркою й співають нову колядку, а як приходять до побожного дядька, обертають тим боком, що з Матір’ю Божою, й виконують «Видить Бог», «Осіяло сонце» або іншу їм подібну.[372]

Одначе незнайомці, котрі завітали в грудні до оселі Долота, мали зовсім інші уявлення про те, як треба жити. В їхньому баченні слабке врядування повинен замінити жорсткий контроль, господарів з підприємницькою вдачею — наймані робітники, незалежність — суворим регулюванням. А головне, з метою ефективності всі приватні господарства необхідно перетворити на колективні, які належатимуть громаді або державі. Як зазначив Сталін під час перебування в Сибіру, «об’єднання малих і дрібних селянських господарств у великі колективні господарства... — це єдиний для нас шлях».[373]

Урешті-решт, існуватимуть різні типи колективних господарств залежно від рівня колективної власності. Більшість з них вимагатиме від членів відчуження права власності на свою землю — їхні поля разом з кіньми та іншою худобою, домашніми тваринами та