Навіщо Україні НАТО - Олександр Палей

Будь-яка країна НАТО в будь-який момент може попросити НАТО про надсилання літаків «Авакс» чи батальйону НАТО захисту проти хімічної, біологічної, радіологічної та ядерної зброї.

Крім того, під прямий контроль НАТО потрапляють сили швидкого реагування НАТО, перші частини яких приступили до виконання обов'язків 2003 року (у 2006 році в їхньому складі перебуває близько 24 тисяч військових та відповідна кількість військово-морських кораблів, авіації та бронетехніки).

Загальна кількість усіх сил членів НАТО сягає близько 3,9 млн. військових (незважаючи на розширення НАТО в 2004 р. кількість військ у європейських членів НАТО залишилася приблизно незмінною, у зв'язку із скороченням збройних сил старих членів Альянсу). Загалом на членів НАТО станом на 2006 р. припадає близько 60% всіх світових оборонних витрат. Станом на середину десятиліття 2000-х рр. у США було 1,38 млн. військових, у європейських союзників та Канади — 2,57 млн. військових.

У НАТО відсутня єдина військова форма. У командних центрах представники різних країн зберігають власні, національні типи військових форм.

Інтегрована структура дозволяє НАТО забезпечити високий рівень оперативної сумісності збройних сил, які оснащені і підготовлені таким чином, що здатні діяти спільно, відповідно до спільних стандартів і процедур.

Кількість штабів НАТО після закінчення «холодної війни» було скорочено з 32 до 9 (у часи розпалу «холодної війни» загальна кількість штабів і командних центрів НАТО доходила до 78).

На сьогодні діють два постійних командування об'єднаних сил — у Бранссумі, Нідерланди, і Неаполі, Італія. Командуванню в Бранссумі підпорядковуються командування ВПС в Рамшайні, Німеччина; командування BMC в Нортвуді, Велика Британія; командування сухопутних військ в Гейдельберзі, Німеччина. Командуванню в Неаполі підпорядковуються командування ВПС в Ізмірі, Туреччина; командування BMC у Неаполі, командування сухопутних військ у Мадриді, Іспанія. Також у НАТО діють центри об'єднаних авіаційних операцій у Німеччині, Данії, Італії та Греції.

Відповідно до рішення міністрів оборони країн НАТО від 11 червня 2003 р. скорочено кількість баз НАТО на 40%.

З одного боку, у зв'язку із закінченням «холодної війни» безпека європейських членів НАТО зросла, що зменшило залежність цих держав від США у сфері безпеки. Радянські війська було виведено з території Східної і Центральної Європи ще на початку 1990-х рр., а приєднання нових членів відсунуло кордони НАТО далі на Схід і серйозно вплинуло на стан міжнародної безпеки в Західній Європі. Така ситуація дозволяє урядам західноєвропейських країн говорити про низьку ймовірність глобального конфлікту в Європі. Саме цим пояснюються тертя, спровоковані війною в Іраку, між США з одного боку, та Німеччиною і Францією з іншого. Німеччина і Франція в нових умовах можуть бути більш впевненими у власній безпеці, покладаючись на власні сили, і проводити більш незалежну політику у сфері безпеки.

НАТО після розпаду СРСР не вважає істотною можливість конфлікту з Росією. Між 1990 і 1997 роками відбулися дуже радикальні зміни у розмірах і рівні готовності збройних сил Альянсу:

• Сухопутні сили, доступні для НАТО, було скорочено на 35%. Лише 35% від тих сил, що залишилися, перебували на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році таких сил було 90%.

• Військово-морські сили, доступні для НАТО, скорочені на 32%. Менше 60% перебували на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році три чверті BMC перебували на рівні готовності у 2 і менше діб.

• Військово-повітряні сили, доступні для НАТО, скорочено на 41%. Тільки половина з них перебувала на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році близько 70% ВПС перебували на рівні готовності у 20 годин.

Скорочення продовжилися й далі. Конкурентоздатні держави Заходу використовують здобутки, отримані в результаті перемоги в «холодній війні». Сьогодні вони не потребують значних наступальних військових засобів для досягнення своїх політичних цілей у Європі.

Демократичний лад сприяє зниженню зовнішнього авантюризму та агресивності (так, з 416 війн, що відбулися на Землі з 1816 по 1980 роки, лише 12 відбувалися між демократичними державами)[2]. Кількісне переважання демократичних держав у НАТО сприяє зменшенню конфліктності та збільшенню міжнародної солідарності між його членами.

У США відомий політолог Б. Рассет розробив теорію, відповідно до якої демократичні країни, уряди яких несуть відповідальність перед виборцями, як правило, першими не починають воєн, і за умов конфліктних ситуацій віддають перевагу мирному вирішенню міжнародних проблем[3]. Останній досвід низки воєн, особливо війна США проти Іраку, дещо підважують ці висновки. Однак, прихильники теорії про зворотну кореляцію демократії і зовнішньої агресивності стверджують, що першопричиною воєн США в Афганістані та Іраку був напад терористів 11 вересня 2001 р., а США діяли у відповідь (в Афганістані) або превентивно (в Іраку).

Підтвердженням зв'язку між політичним ладом держав та міжнародними конфліктами є той факт, що найбільш конфліктна ситуація між країнами-членами НАТО спостерігається між Грецією і Туреччиною. Греція має