Навіщо Україні НАТО - Олександр Палей

підтвердив лише в Основоположному Акті Росія-НАТО, що «не має намірів, планів та причин розміщення ядерної зброї на території нових членів... як через створення нових місць розташування ядерної зброї, так і через пристосування старих»[5]. Однак, це твердження не виключає можливості, що такі плани можуть виникнути у зв'язку зі зміною стратегічної ситуації в Європі. США зацікавлені в обмеженні насамперед стратегічних арсеналів, здатних досягнути території США, тоді як арсенали тактичної ядерної зброї викликають менше занепокоєння у США і більш серйозне — у європейських членів НАТО. Збільшення терористичної загрози з використанням зброї масового знищення зміцнює солідарність європейців з Америкою, оскільки з членів НАТО лише США мають адекватні цим загрозам можливості. 1.6. Що таке євроатлантична інтеграція?

Під євроатлантичною інтеграцією розуміють розвиток зв'язків між державами Європи і Північної Америки у сфері безпеки, політики, економіки тощо.

Основним механізмом євроатлантичної інтеграції є Організація Північноатлантичного договору (НАТО, або англійською — North Atlantic Treaty Organisation), яка забезпечує спільну оборону та взаємодію у галузі безпеки, політики й економіки більшості країн Європи, США та Канади. НАТО є військово-політичним союзом. Його метою діяльності є насамперед протидія загрозам спільній безпеці і обороні держав-членів, взаємні зобов'язання сторін щодо протидії зовнішнім загрозам.

Ще одна організація, що об'єднує держави євроатлантичного регіону,— це Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), створена під назвою Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) в 1975 році в результаті підписання державами Європи і Північної Америки Гельсінського заключного акту, який визначив принципи міжнародних відносин. Нині ОБСЄ об'єднує 55 держав Європи, Азії і Північної Америки. Цілями ОБСЄ є насамперед попередження конфліктів, управління кризами і постконфліктне відновлення, а також дотримання прав людини, біженців, контроль за озброєннями, економічний розвиток, політичні реформи і проблеми довкілля.

Основним здобутком ОБСЄ стала координація цією організацією ухвалення Договору про скорочення звичайних збройних сил у Європі в 1990 році, який встановив кількісні обмеження для країн Європи на головні види звичайних озброєнь. ОБСЄ намагалася здійснювати посередництво або моніторинг у конфліктних зонах на територіях нових незалежних держав СНД — у Придністров'ї, Абхазії, Нагірному Карабаху й Чечні. Однак, з огляду на обмежені засоби цієї організації, результати діяльності ОБСЄ є досить скромними. ОБСЄ так і не змогла врегулювати проблеми в Косові, де організація була залучена перед проведенням акції НАТО в 1999 році.

На відміну від ОБСЄ, НАТО є міжнародним військово-політичним союзом, метою якого проголошено колективний захист його країн-членів.

Досить довгий час євроатлантична інтеграція перебувала поза фокусом уваги суспільств по обидва боки Атлантичного океану. До Першої світової війни та між світовими війнами Америка фактично самоізолювалася, дотримуючись відомої «доктрини Монро», відповідно до якої США мала не втручатися у справи Європи, а європейські держави — у справи Американського континенту.

Вчені і преса активно відреагували на євроатлантичну інтеграцію вже як на факт, тобто після виникнення американо-британського союзу в 1941 р. та утворення НАТО в 1949 р.

Важливим моментом у формуванні ідеологічних засад майбутньої євроатлантичної інтеграції стала так звана Атлантична Хартія від 12 серпня 1941 року, підписана керівниками США і Великої Британії. Ця хартія проголошувала принципи, які ці держави обіцяли застосовувати в майбутньому — відмову від територіальних претензій, повагу до права всіх народів обирати собі форму правління, рівний доступ країн до торгівлі і сировинних джерел, співробітництво між країнами в економічній сфері, проголошення наміру створити широку і всезагальну систему безпеки тощо[6]. Атлантична Хартія стосувалася загальних принципів політики всіх держав, а не лише держав Євроатлантичного регіону. Однак ця Декларація продемонструвала високий рівень солідарності між США і однією з європейських держав — Великою Британією. Подальша спільна участь у війні проти Німеччини та визволення держав Європи від домінування Німеччини посилили цю солідарність.

Свого піку євроатлантична солідарність досягла під час протистояння демократичних держав Західної Європи, США і Канади з СРСР та очолюваним ним блоком країн Варшавського договору.

Підходи до визначення природи євроатлантичної інтеграції можна розділити на два типи. Представники одного (ідеологічного або цивілізаційного) підходу наголошують на першочерговому значенні ідеологічної та цивілізаційної єдності для існування євроатлантичної єдності.

Ідеологічний підхід наголошує на ірраціональній природі євроатлантичних зв'язків, пов'язаній із спільною демократичною ідеологією, відданістю держав євроатлантичного простору ідеям прав людини, приватної власності та вільного підприємництва. Окремі прихильники цієї теорії іноді наголошують на спільному культурному корінні європейських та північноамериканських народів[7], а подекуди — й на спільному походженні чи подібності домінуючих расових ознак обох спільнот. Деякі російські дослідники характеризують НАТО як «військовий блок на базі англосаксонської і романо-германської культурно-цивілізаційної ідентичності». Під впливом цих теорій перебувають визначення трансатлантичного зв'язку як наслідка об'єднання «групи країн зі спільним розумінням цивілізації»[8].

Союз між Північною Америкою і Європою розглядається як засіб «захисту демократії, особистої свободи і верховенства закону»