Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Якщо арії, що пішли до Індії, були степовими скотарями, то арії, які полишились – землероби – частково, можливо предки балто-слов’ян, у яких виявилося з аріями стільки мовної та культурної спільності, це ми, а зовсім не німці, є ніби арійці!
(№ 17, с. 11)
Ось так; хоча, на всякий випадок, є й зауваження наприкінці:
Тільки жодних, повторюю, расових концепцій будувати на цій базі не можна.
(теж там, с. 11)
Отже, чергова «велика ідея» знову поцуплена зі смітника історії, але ґрунтовно очищена та підновлена. А скільки перли були на отих своїх спільників та союзників 1939–1941 саме за це; саме з приводу расової теорії та арійців! Але, то дурниці; важливо, щоб саме ми були арійці, а всі інші – ні. Як невільництво, може бути поганим – чужим, або нашим – добрим («ви наші отци, ми ваші дєті»). Так само й дурний міт про вищу нордичну расу, може бути «іхнім» – поганим, так і «нашім» – добрим. Сюди ж, на щастя, дивиться й постійна роздвоєність мови, де будь-якому слові можна надати як додатнього, так і від’ємного відтінку.
Або, наведемо найбільш красномовний приклад: як вони турботливо та ретельно підтримували так звані «національно-визвольні рухи», де завгодно, та тільки не у себе. Бо лицемірство та двоєдушність – це не риси, це дещо більше: єство.
Другою з арійських месій в Росії стала така собі Свєтлана Жарнікова, мистецтвознавець за фахом. Це вона оприлюднила в журналі «Вокруг Света» статтю – «Где же, вы, горы Меру?» (№ 3, 1989, с. 39–41). Вона цитує древні міти аріїв та пише:
Гори, що відокремлюють північ та біле море від усіх останніх земель звуться горами Меру, та найвеликіша з них Мандарою. За горами Меру півроку тягнеться день та півроку ніч, там води застигають та набувають дивних обрисів, там у небі над океаном виблискують райдужні водяниці, і тільки птахи та великі мудреці-«ріші» знають дорогу до цього краю.
Це – з посиланням на один з гімнів «Веди». Але, про ті ж самі гори пише й іранська (та – теж арійська, «Авеста»):
Звідси, з золотих вершин беруть початок усі земні річки та величніша з них – чиста ріка Ардві, яка з шумом спадає до білопінного моря Воурухаша. Над горами Високої Хари вічно кружить швидкокінне сонце та півроку тут тягнеться день, а півроку ніч. Тільки сміливі та сильні духом можуть пройти ці гори та потрапити у щасливий край блажених, що омивається водами білопінного океану.
Закарбуйте собі зі всього цього багатства опису лише одне: подолати ці гори можуть або «птахи та великі мудреці» або «сміливі та сильні духом»: це є понад важливе свідчення. Під яке, до речі, якнайкраще підпадають Гімалаї. Саме з них, великих гір, на північ та на південь, беруть початок і великі ріки, одні впадають до Індійського океану; інші, відповідно – до Льодового: згідно з «Ведою» та «Авестою». Але ж, ні… Виявляється:
Величезна Східно-європейська рівнина строкатить узвишшями: Середньоросійська, Валдайська, Приволзька… Серед них не відразу виокремить око дугу, що складається з гір Кольського півострова, дрібних узвиш заходу Вологодської області, Північних Увалів та північного Уралу, що протяглася зі заходу на схід на 3700 км, яка дійсно відокремлює від усього останнього терену Європи узбережжя Білого та Баренцового морів.
Частиною цієї величезної дуги, притому дуже значною, є протягнені до Північного Уралу на дві тисячі кілометрів із заходу на схід Північні Ували. Вони не високі, найвища точка тут усього тільки 293 метри над рівнем моря. Безумовно, не Памір, не Гімалаї, але… саме тут знаходяться водорозділи рік Каспійського та Білого морів.
Так, чудово, навіть із ріками все в порядку, але – вибачте – як же з висотою? Бо й оця «вища точка» у аж 293 метри над рівнем моря (а середня висота там десь більше 100 м), – це що ж, має бути ота Мандара «Веди»? – побійтеся Бога, пані.
Адже, ви самі писали, що їх, оті «Сєвєрниє Ували» – «не відразу виокремить око»; а вже заєць – то певно, перебіжить і не помітивши. А, як же з тим, що подолати їх дане тільки мудрим, сміливим та сильним духом? – отже?
Отже, типовий продукт дологічного магічного мислення; яке не розуміє нічого, окрім мітів, живиться ними та створює все нові.
До того, вона не досить критично прочитала індійського історика з перелому сторіч, Ґанґадгарі Тілака, який учив, що прабатьківщиною індійських аріїв була Арктика, попри те, що там не було замешканої землі, хоч сьогодні, а хоч у минулому. Але, у книзі «Арктична батьківщина у Ведах», він твердив, що арії колись жили в Арктиці, звідки десь 10–9 тисяч років тому, під загрозою холодів, вирушили на південь. Таке – замало правдоподібне, бо не підтверджується даними геології та кліматології.
А остаточного схиблення спричинив уже якийсь сучасний індійський пройдисвіт, який запевнив госпожу Жарнікову, ніби пройшов увесь «Русскій Сєвєр», цілком обходячись санскритом. Якого, ніби, всі прості російські люди, всі, без винятку, відмінно розуміли, без жодних перекладів.
Як хтось не вірить, що то був саме пройдисвіт, раджу перевірити: не знаючи санскриту, але з «вєлікім і могучім», – спромогтися зрозуміти хоч одне-єдине речення з «Бгагават-гіти» або «Ріг-Веди» – спробуйте.
Але, якщо повірити в усі ці байки, та згадати, що по обидва боки отих «Увалов», що й заєць перебіжить не помітивши, тобто – новітніх «гір Меру» (або «Великої Хари») живуть сьогодні росіяни – то значить вони й є оті самі арійці. Просто, чи не так? Принагідно зауважимо, що ті безбарвні, кольору мачули угро-фіни «Русского Сєвєра», – все ж ліпше пасують до класичного штампу «білявої бестії», ніж будь-хто інший з попередніх претендентів; хоч і не з більшим ступенем вірогідності.
Пізніше, уже порядно в дев’яностих, в московських «Ізвєстіях» прослизнула мало ким помічена «замєтка» про те, що от госпожа С. Жарнікова зробила відкриття всесвітнього значення; а разом із жалем, що книга є, а видати не можна: спонсорів немає.
У нас невмирущу тему арійства
