Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Все це підкріпляється й старим, класично расистським твором французького графа Шарля Ґобіно – «Нерівністю людських рас» (1855).
Ґерман Альвардт у Німеччині, того ж таки 1899, яким датується перша книга Чемберлена, – оприлюднює книгу «Відчайдушна боротьба арійських народів з єврейством», назва якої промовляє сама за себе. Тут класичної антиномії: арієць – неарієць = жид, – поставлено на повний зріст. Це є певна шкода, бо навряд чи тепер будь-яким арійським теоріям пощастить відмитись від антисемітизму.
В цьому ж напрямі пише своєї книги Віллібальд Геншель – «Варуна. Підхід до світу та історії з погляду аріїв» (1901). В ній він упевнено приписує аріо-ґерманам усі досягнення світових культур, протиставляючи їм «нижчі раси». У другому виданні він переходить і до соціальних проблем, актуальних на той час, розглядаючи капіталізм, як вигаданий жидом Давідом Рікардо інструмент поневолення вищої раси. Він же займався й громадсько-політичною діяльністю, як засновник «Мітгарт-бунду».
Після нього Фрідріх Фішбах, у книзі «Асгарт та Мітгарт» (1902), розглядає землі поміж Райном та Везером, як колиску арійської раси – «найстарішу клітину людства». Бо, звідти – ніби, походили конунги Армін та Відукінд. Армін був конунгом херусків, які знищили три римські легіони під Тевтобургом (9 рік н. е.) та насправді походив із цих місць, але Відукінд… Він був конунгом саксів, які воювали проти імперії Карла, та походив зовсім з інших країв: його сакси жили далеко на схід від Везера, аж за Ельбою. Уже таке щось дає уявлення щодо справжнього наукового рівня подібних пошуків.
Втім, не забудемо й того, що аж так вільне поводження з фактами історії у деяких німецьких письменників, – було нормою професіоналів від офіційної совєцької історії.
Такий собі Людвиг Вольтман, у книзі «Політична антропологія» (1903), вже впевнено пов’язує всі суспільні рухи з міжрасовими зіткненнями, вбачаючи в них єдину рушійну силу історії. У своєму наступному творі на ту ж тему – «Ґермани та Ренесанс в Італії» (1905) він бачить творчу силу тільки в народах півночі та послідовно розвиває тезу Чемберлена, що упадок «вищих культур» є обумовлений вимиранням білявих (!). Він незмінно знаходить арійські риси та світле волосся у всіх видатних митців Італії.
Не обійшлося, однак, у цій високій трагедії й без домішки фарсу. Колись німецький письменник та філософ Фрідріх Ніцше (1844–1900) – людина слаба і хвора, проповідував «волю до сили». Начитавшись римського історика Таціта (55–120), – він створив образ сильної людини, якій море по коліна, древнього ґермана: «білявої бестії». Не дочитався він, на превеликий жаль, пізнішого Амміана Марцелліана, який відкрив нам, як робилися з чорнявих оті «біляві бестії» – шляхом відмивання волосся у вапневій воді…
Іронія долі зробила так, що серед верхівки нацизму «білявих бестій» практично не було, всі були чорняві; один Ґерман Ґьорінг був шатеном…
До того; ми не знаємо достеменно, якими на вигляд були оті, перші арії Індостану, але – якими є сьогоднішні, через 2000 років, – знаємо досконало: один в один, не надто рослі, чорняві та темнуваті на шкіру; не худі, а радше дещо гладкуваті. На наш неосвічений погляд – чи не типові цигани, до яких ми звикли. То, які ж там могли бути, знову ж – «біляві бестії»? В той же час, усі співтворці арійського міту твердять нам саме про високих та білявих.
Вже це одне переконливо свідчить про те, що марно пошукувати у мітах навіть слідів елементарної логіки; міти – то продукт дологічного мислення.
Було би помилкою думати, що ідеї людської нерівності бувають притаманні лише простим людям. В Німеччині не була вільною від них і вишукана інтелектуальна еліта нації, коло неоромантиків, що гуртувалося біля відомого поета-символіста Стефана Ґеорґе (1868–1933) та його журналу «Листи для мистецтва», – так званого «Ґеорґенкрайс». Це були люди без політичних амбіцій, мріяли – єдино, про відродження німецьких гідностей з часів Арміна або Відукінда; але й їм не дано було ухилитись від політики. Ґерман Бурте напише у романі «Вільтфебер» (1912): «Можна навіть знищити натовп в ім’я народу. Висока ціль завжди освятить кривавий засіб». Це – не автор, герой, але… гасло сучасне. Його визнають, як більшовики, так і наці. Не думаю, щоби хтось з цих людей схвалив би потім гітлерівську «Кришталеву ніч», однак, – самі бачите.
На подібному ґрунті в Німеччині виростала, часом, досить барвиста література. Наприклад, Віллі Пастор у книзі «Земля в часи людей» (1904) описував усю історію людства, як відчайдушну боротьбу ґерманських «синів сонця» проти «печерних рас півдня» (!). Його однодумець Адольф Ланце, що з 1905 випускав расистську газету «Остара» з накладом до 100 000 примірників, – проповідував поділ усіх рас на «світлих асів» та «темних ванів».
Обидва були народами старої, кавказької частини «Едди», що ривалізували, а часом і ворогували, але описувані там – це вкрай важливо, – як рівно доблесні. Аси або алани, це предки нині жиючих осетинів, а вани – були предками сванів (суани римського географа Страбона). Підкреслимо, що в наступних частинах «Едди» описується сусідство українських ґотів та гунів, але теж, без найменшого приниження чужої гідності. Отже, як судити за «Еддою», а це – щоб там не було, історичний документ, то древнім ґерманам були абсолютно не властиві будь-які расові упередження. От це можна твердити з усією певністю.
І однак, той же А. Ланце оприлюднив 1905 книгу – «Теозоологія або ж учення про содомських мавп та вибранців Божих». «Содомські мавпи» – це сьогоднішні «нижчі раси», уподоблені до нащадків павіанів; «вибранці Божі», це – зрозуміло: арії. Оглянути всю цю писанину просто технічно неможливо, тому зазначимо лише, що у XX ст. в Німеччині такого друкувалося все більше, до істої повені в часи нацизму. Тому зупинимося ще лише на двох, що з певних причин заслуговують на згадку. Це книга Людвіґа Куленбека «Раса й народність» (1905), що цікава своїм підходом, вона проводить думку, що класові протиріччя можуть бути зняті тільки євгенікою; тобто – свідомим покращенням людської породи. Тут уперше расова теорія пов’язується з конструктивними ідеями Ф. Ґальтона; дещо скомпрометувавши ідеї великого англійця.
У тому ж руслі плив Артур Дінтер у книзі «Гріх, то завжди кров» (1918). Подібно до Куленбека він пов’язував расову теорію з євгенікою, та – не тільки. Його самобутність була в тому, що він першим наполягав на прийнятті расових законів. А це було рівно за двадцять років перед тим, як вони були дійсно прийняті в Німеччині. Це
