Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Потім з’явилися скити, ґерманські народи, але… вони були, що би там не казали – родичами. А, крім того, не могли уникнути впливу цивілізації Великої Кимерії. Від них так само мало полишилося, але маленька Ісландія, попри все, зберегла нам основи суспільного устрою ґотів, із їх тереновими громадами, гаусмарками та тереновими ж судами – тінгами, які розв’язували соціальні конфлікти. Тому ми й будемо звертатися до цього заповідника Великої Свитьюд, що змінила Велику Кимерію; власне – Скитії еллінів.
Може ми після цього й почнемо дещо розуміти, як же то могло бути, що ні у кого не було військових міністрів та поґотів – воєнкоматів, а у війнах поміж народами брали участь стотисячні армії. Та, чому ніхто не мав міністерства внутрішніх справ з його чисельним штатом поліції, а жодної країни не заливала кримінальна злочинність, попри поліцію та тюрми. Бо на той час – і тюрем ніде не було.
З останього слова соціологічної науки – класичного марксизму, – нам розумом не розжитись. Бо, пам’ятаєте, як він, класичний марксизм, починає відлік цивілізації саме з рабовласництва, все інше відносячи до «варварства», тобто – дикунства? Послухаємо самого Маркса, який розглядає стан до заведення рабства, – мало не як війну всіх проти всіх:
Ось чому складена з родин громада спочатку організована на військовий лад, як воєнна та військова організація, і така організація є умовою її існування в якості власниці.
(К. Маркс, Формы, предшествующие капиталистическому производству, Москва, Политиздат, 1940, с. 8)
До цього сучасний ісландський марксист додає своє, іще більш відверте:
Війна родів поміж собою була природним станом цього суспільства, що виникло з множини дрібних родів.
(Е. Ольгейрссон, Из прошлого исландского народа, Москва, 1957, с. 38)
В цьому він, однак, просто наслідує Маркса, який підтверджує таку думку, словами:
Тому війна – це один із самих первісних різновидів праці кожного з цих у природний спосіб складених колективів як для відстоювання власності, так і задля набуття її.
(теж там, с. 24)
Повертаючись до сучасного марксиста, пізнаємо, так би мовити, усі наслідки такого стану, додатні як негативні; тому посилання буде дещо розлеглим:
Усі, хто не входить до данного родового колективу, є ворогами, яких можна убити, як буде нагода. Відносно них не існує жодних правил моралі. «Варварство» родового укладу проявляється, таким чином, по відношенню до чужих – тих, хто не належать до даного племені. По відношенню до них ворожнеча є єдино можливою, а війна – природним станом. Якщо був потрібний мир із ними, то його потрібно було укладати спеціально, утворювати мирний союз. Це було основним утрудненням, яке доводилось долати родовим громадам. Коли ці суспільства були розділені на дрібні одиниці, вони терпіли поразку. Спроби подолати роз’єднання шляхом створення мирних союзів призвели до того, що соціальний розвиток родового устрою поступово досяг вищого пункту.
Норми моралі відносно людей свого роду або племені були цілком відмінні від норм моралі по відношенню до людей іншого роду або племені.
(теж там, с. 40)
Створюється, як бачите, більш-менш цілісна картина отієї сталої війни родів, у якій виживали сильніші, хто уміли об’єднуватися, а тому створили, кінець кінцем, – цілі народи, нації… Але, гостре око аналітика відразу помітить у цьому забрехувальні ідеї соціал-дарвінізму, який не роздумуючи підмінив дарвінове поняття конкуренції в природі – куди як примітивнішим для свого куцого розуміння поняттям війни в суспільстві; та – якби тільки, бо ще й усіх проти всіх.
Але, не будемо навіть звертатися до логіки, поб’ємо невігластво фактами. Бо в цю картину аж ніяк не укладається розповсюджена колись від Кавказу та по далеку Ірландію, – культура гостинності. У марксистів будь-кого чужого слід убивати, правила моралі на нього не розповсюджуються, а у людей – навпаки, слід сердешно приймати та гостити. А до того – ще й захищати зброєю, як зайде в тому потреба. Не дарма ж у старішій з індо-європейських мов Європи – литовській, слова «гість» і «святий», – походять зі спільного колись кореня.
Чи хтось ризикне сьогодні заявитися так, з нічого, у дім незнайомих людей? – далебі. А колись, у ті самі роки війни усіх проти всіх, – можливе було й таке, чому ні? Бо «Гавамаль» – «Промова Високого» в «Едді» – саме й передписує, як належить приймати гостя, будь-кого, – незнайому людину. Як дати йому помитись з дороги, давши окремий чистий рушник, нагодувати та не надто докучати особливими питаннями. Все це збереглося в недоторканості у гірських народів Кавказу (де стояв, колись – пам’ятаєте? – Асґард «Едди»). І все це – подумати, попри два століття спілкування з хамами! Збереглося й у горалів Піренаїки і Шотландії.
Отже, не війна усіх проти всіх, – навпаки. Було, як насправді, розвинене та добре організоване суспільство, з демократичними звичаями та високо розвиненою культурою спілкування – двірською культурою, де двір був – єдино – не королівський, як потім, а – звичайний, селянський. Бо, скажімо, мадярською мовою «удваріаш» – буде чемний, двірський. Та й наше слово «говір», що сьогодні означає просто вимову з якимись відтінками (пройшло девальвацію), колись, коли люди чемно ставилися одне до одного, – було ґотським «гов орд» – «двірським словом».
Країна народу поділялася на окремі громади, кожна з яких мала свій, не те, щоби орган управління – чим там, власне, було управляти? – мала лише суд, який вирішував спірні питання поміж громадянами. Суд (у ґерманів – «тінг») складався з судді та знавця права (у ґерманів – «лагман»), які обиралися дожиттєво зі складу громади.
Але, вирішували не вони, вони лише представляли справу. А вирішували присяглі, призначувані разово, та – знову ж, із усіма поважаних громадян. Для вирішення спорів поміж окремими громадами різних «сусідств» – теренових громад, був вищий суд – «альтінг», укладений так само, але де вже присяглі побиралися з різних громад. Виборче право не було всезагальним, ним користувалися голови родин та періодичність виборів була чисто умовною, – хіба, що помирала якась із виборних осіб та на її місце треба було обрати іншу.
Обиралися, знову ж – не всіма громадянами, хоч і також дожиттєво, й вищі посадові особи: королі в ґотській Еспанії, кагани Гуннії та Монголії.
Така проста система працювала тисячі років, по багатьох країнах, та й утворювала собою оту родову демократію, що рознесена римською Європою вихідцями з України, – стала зразком і для сучасної демократії. Як бачимо,