Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Правопорушення, часом – аж по найтяжче – убивство людини, каралися грошовими штрафами на користь потерпілих, часом – вельми значними. Про них можна з повною достовірністю довідатись із права ланґобардів або «Руської Правди» Ярослава. У виключних випадках вищою мірою покарання було виключення з-під права; на час або дожиттєво. То було тяжке покарання, бо такий не мав права звертатись до тінгу, бо навіть за убивство об’явленого «нідренгом» (або недругом) – ніхто не платив штрафу («вира», «верґельд»): право ним уже не цікавилося. За таких обставин розумнішим було не випробувати долю, а покинути громаду та виправитись кудись до інших країн. Зауважимо принагідно, що Фарери, Ісландія та Ґренландія – були відкриті на початку, злочинцями, нідренгами з Нурріге, або – як у нас кажуть – Норвегії.

Таким чином, ні тілесних покарань, ні ув’язнень, – наше древнє право не знало.

Під час судової процедури, яка проходила за певними традиційними правилами (втім, як і зараз), – багато залежало від виступів обох сторін перед тінгом. Такий виступ звався ґотською «талан» – промова. Отже, дещо важке для перекладу іншими, більш бідними мовами, українське слово «талан», – іде саме звідси, дещо ускладнивши свою семантику. Бо талан – то не тільки щастя, схильність долі; це – почасти – й уміння самої людини схилити долю на свій бік.

Але, звернімося – може, до головного, – на яких підставах так ефективно працювала ця проста система народовладдя, не керуючи нормальним життям (та й, чим тут, власне, керувати?), а лише вирішуючи конфлікти? На які якості тодішніх людей вона спиралася?

Це були окремі виробники, звичайні тодішні селяни, озброєні лише власними силами та худобою, але… То було цілком самодостатнє суспільство, куди нічого не імпортувалося з-за кордону, де все їм потрібне люди виробляли самі. Де відповідальність за все замикалася на кожному голові родини, який користувався тому й виборчим правом. Люди робили все, робили самі та для себе. Погано покрив стріху? – сам і підставляй цеберку під течу. Недостатньо заготував палива на зиму? – сам і мерзни. Погано відгодував кабана? – то сам і давись жорстким салом; і, – так далі. Не дивно, що тодішні люди вчилися, від себе як від інших, – усе своє свідоме життя, та уміли все. Важко сприйнятний та важко зрозумілий для сучасника світ майстрів на всі руки. Та, не тільки, були й вищі інтереси.

Бо часом, довгими зимовими вечорами, хтось із них міг створити й одну з пісень «Едди», або відкувати дружині золоту гривну, яку захоплені нащадки – знайшовши – відразу потягнуть до музею. Не дивно, що такі люди у своїй громаді – знали, кого їм обирати суддєю або лагманом, та й не помилялися. Як не помилялися, певно, й у більшому, – обираючи королів або каганів.

Варто прочитати, як вивищують якості цезарів фахові римські історики. Та порівняти з тим, що пише про свого імператора Валенса, що пав від мечей ґотів під Адріанополем, – Амміан Марцеллін. Він, римський офіцер, що добре знав варварів, – з варварською прямотою пише, як про якості, так і про вади покійного. Про великого вченого з рубежа тисячоліть, математика Одді з Рейкядаля, який знав, що земля кругла та обертається навколо сонця, та на цьому й будував свою математичну теорію навігації, – його ісландські сучасники пишуть з величезною повагою до його знань. Але, не забувають і додати, що «господарем він був не з кращих».

Вони, ці люди, не тільки бездоганно уміли обрати над собою саме того, кого треба, але й оті їх обранці виростали саме й тільки з такого народу, – своєрідний зворотній зв’язок. Люди того часу вміли не тільки бездоганно працювати та будувати. Коли була в тому потреба, вони всією нацією збиралися та воювали, де треба; воювали не гірше, ніж працювали. Розум і розуміння розсіюють сумніви, але створюють і свідому дисципліну. Коли Аттіла, силою обставин, утратив на Аґрі Каталауні під Парижем половину армії, хто ж йому щось за це дорікнув?

Люди розуміли, що він і вони зробили все можливе, а зробити неможливе – перевищує людські сили. Їх «шана» – віра в людину та її авторитет, – не похитнулася.

Бо й соціальне баламутство виникає переважно з невігластва та нерозуміння.

Зазначимо принагідно й цей, можливо, вирішальний чинник. Культурний фонд народів був тоді, ясна річ, меншим ніж зараз, але – кожна окрема свідома людина володіла ним мало не в повному обсязі, а от тепер…

Отже, якщо ми претендуємо на те, аби проаналізувати кризу демократії в сучасному суспільстві, то можемо відразу зауважити, що це не криза системи. Це, радше, криза матеріалу, на якому вона існує та працює. А ще точніше – криза особистої відповідальності. Бо того, що потрібно для успішного функціонування демократії – особистостей – більше немає. Сучасний виборець, який ледь навчився накручувати десь на заводі гайку на відповідний болт, або за потребою включати чи виключати відбійний молоток, а хоч і натискувати на відповідні клавіші комп’ютера, – то є таке щось так само придатне до участі у виборах, чи то мера, чи то голови держави, як і його домовий кіт. Бо, не має вищих інтересів. Бо, від того, що тут саме й потрібне – думати, – він давно відучений; іще у школі.

Формулюючи стан справ гранично точно можна твердити, що сучасний виборець не має саме тієї єдиної якості, що від нього вимагається та забезпечує функціонування справжньої демократії: не в стані відрізнити суп від помиїв. У країнах традиційної демократії це призводить лише до повільного псування системи, але стає згубним у країнах тоталітарної орієнтації.

До цього додається й ще одна, не абияк важлива обставина. Наш масовий сучасник, принаймні – по цивілізованих країнах, де вона й існує, власне – ота демократія, – є людина понад своєрідна й в іншому. Як просто з мосту, то це фаховий зівака, роззява, здатний годинами бездумно гапитись на будь-що; хоч на спортивні змагання, бодай сам до спорту не має жодного відношення, хоч на будь-яке інше «шоу». Не дарма ж і термін відповідний з’явився, бо «шоу», це не є щось там визначне, певне. Це просто збірна назва для всього, на що можна роззявити рота – загапитись.

А діячі від цих «шоу» вже зараз перевищують популярність будь-кого, в тому числі й будь-яких політиків, а вже щодо багатства… У світі зівак воно, природно, є найбільшим із можливих. Отже, передбачаю