Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Що ж, це підтверджує спостереження Роберта Конквеста, що першим об’єктом терору були іноземці (німці, литовці, поляки), а другим – представники неросійських народів СССР («найменше було москалів»).
З жінками – справа була особливою, бо далі автор додає власні спостереження та міркування, а саме:
Цікаве при тому і те, що трупів жінок викопували здебільш голих. Це могло бути знаком, що вони боронились перед смертю чи знущанням. Їх чомусь бито по головах прикладами від рушниць. Не виключено, що вони й не боронились, і били їх тому, що не згинули від пострілів. Такі значки побоїв бували на головах і по плечах, і лікарі ясно стверджували, що удари походили від рушничних прикладів.
Прокоментуємо дещо й ми. Справа в тому, що в надрах російської тюрмової субкультури, яка є невід’ємною та істотною частиною всієї «Вєлікой русской культури», за століття складаються свої правила та звичаї; якраз тут їх відносно легко відреконструювати. Для прикладу зауважимо хоча би те, що більшовики незмінно розстрілювали свої жертви одягненими, та так і закопували; а от німецькі наці мали інший звичай: розстрілювати голими, всіх. Тому, як десь там знайдено масові розстріли одягнених, а нам брешуть, що то німецька робота, то це є очевидна кожному (крім, хіба, повних дурнів), – брехня. А голість жінок свідчить, єдино, про те, що перед смертю їх роздягали для зручності попереднього зґвалтування (правдоподібно – групового), а потім «товаріщі» комуністи проламували їм голови прикладами, заощаджуючи кулю. «Комуністи» – не описка, бо – знову сподіваюся, не знайдеться дурень, який став би твердити, що до НКВД приймали на працю безпартійних; адже – справа секретна! Втім, вичерпно пояснити, що там воно було, може лише хтось з отих московських фахівців справи, згодом – персональних пенсіонерів.
Цікаво буде навести до цього й більш загальні роздуми нашого автора, людини, яка довгий час прожила в нормальному, не совєцькому суспільстві. Його міркування, зауважимо це, можуть пролити певне світло й на дещо з нашої сьогоденності.
При похоронах плакали в першій мірі жінки, чоловіки втирали сльози, не вибухали плачем, а молоді люди якось байдуже ставились до всього, зокрема смерті і похоронів.
За тим я пізніше глядів окремо і бачив, що молодь совєтського виховання заховувалась і при розкопках і на похоронах інакше, як наприклад молодь в Середній Європі, де мені доводилось довгі літа жити, чи навіть як молодь в Карпатах, де я також довгі літа проживав. Якось так вичувалось, що в обличчі маєстату смерті молодь, а часто й люди середнього віку, гляділи на все якось обоятно, як на щось необхідне, і взагалі не виявляли поваги перед смертю. Пізніше в розмовах з різними людьми я ствердив, що це отупіння до таких справ як смерть витворила більшовицька система. В тій системі смерть чекала на кожну людину кожної хвилі. З тим вже всякий зживався і чекав її на кожному кроці. Ходив по землі, як по якійсь вузькій кладці, і в кожній хвилі міг провалитись у безодню і загинути без сліду. Люди так привикли були до того, що й з самої смерті нічого собі не робили.
Все так, але до цього додався, напевно, ще й атеїзм. Замість підвищити цінність людського життя, як єдиного, неповторного та короткого, він – дивно – діяв якраз навпаки. Але, було в усьому цьому ще й інше, та набагато гірше, бо:
Нічною порою коло розкопок не було варти. Туди заходили різні чоловіки й жінки, набирали повні коші чи мішки витягнених з гробів чи навіть стягнених з трупів одягів, несли це додому. Там це прали, сушили і відтак виносили на базар і продавали чи за гроші чи міняли на інші продукти. Правда, що на місці відчувався великий брак одягів і дехто пробував тим пояснити ті вчинки. Інші казали, що це робили бездушні спекулянти, яким все було добре, на чому можна було заробити.
Я і ще деякі люди пояснювали собі це прямо отупінням людини до всього того, що в нормальному житті і при нормальному вихованні являється святим, непорушним, або, як кажуть – табу.
Нужда була всюди і за більшовиків і ще більше за німців, але вже не аж така, щоб допускатись таких святотатств.
Що ж, із цим висновком можна тільки погодитись. Розтління та отупіння були двома кінцевими цілями совєцького виховання, яке звело в такий спосіб до рівня худоби мільйони людей – «інтєрнаціоналістов» або ж інтер-люмпенів. Цьому, шкода, ніколи й нічого орґанізовано не протиставлялось. А без організованого спротиву годі сподіватися, що ця естафета розтління, запущена совєтами, – колись перерветься. Вона може лише (найкраще!) повільно затухати, не підкріплювана комуністичними діями, але в такому разі здатна зіпсувати невідому кількість майбутніх поколінь. Бо не було би це комуністичне потваринення аж так успішним, якби не спиралося на від’ємні якості людської психіки: байдужість, заздрість, ксенофобію. Одне слово, на все те, що складає підвалини дотеперішньої, так званої «россійськой культури».
Але, підемо далі.
У цитованого автора зустрічаємо й прямі свідоцтва про отих «українськіх поліцаєв», якими – з московської подачі, звісно, повниться світова антиукраїнська пропаґанда. Автор свідчить натомість, хоч і цілком побіжно:
Тут треба сказати, що українська помічна поліція складалася зі всякого зброду людей з цілого Совєтського Союзу, і між ними було мало національно свідомих українців.
Практика НКВД, щодо приховання власних неймовірних злочинів, змінювалася, в залежності від їх масштабів. Заховувати трупи де прийдеться прийшлося, схоже, потім, коли їх було вже стільки, що нема куди подіти. А спочатку, можливо, вживали іншої, більш складної та підступної техніки, про яку нас повідомляє автор:
Далі комісію повезли ще і на старий православний цвинтар. Там було ще багато хрестів і старих пам’ятників, навіть з минулого XIX ст. Все те було в запущеному стані. Слухи ходили, що і там більшовики ховали трупи постріляних людей. На цвинтарі вони вжили іншу методу. Вони копали глибокі ями, викидали рештки старих домовин із рештками тіл. У ті глибокі ями викидали нові трупи, на них сипали землю, в ту землю клали старі домовини, те знову засипали землею і на верху підробляли все так, що виглядало на старий гроб із хрестом чи іншим пам’ятником. То вже був рафінований спосіб затаювання свого звірства.
