Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Сталінський приклад повної безкарності не полишив байдужими інших, – не відстав би від нього Гітлер, якби його зазіхання не прикартала безжальна історія. Втім, уже його попихачів, навіть дещо покарали після суду в Нюрнберзі; але то був один-єдиний, та й те навдалий прецедент. Щось там наслідував від більшовицького злочинства навіть розсудливий Мао, зчинивши у себе «культурну революцію» з її недоумкуватими «хунвейбінами», про яку й досі нічого певного не відомо. Не крилися, зате, подальші вірні учні Лєніна і Сталіна, а заразом – і вихованці західної демократії, абсольвенти паризької Сорбонни, – Пол Пот та Ієнг Сарі, що безтурботно вимордовали мало не половину власного народу на очах байдужого світу. Ніщо так не розбещує, як безкарність, та в наші дні слідом полізла й зовсім уже плюгава дрібнота, якісь там сербські кримінальники: С. Мілошевич, Р. Караджич, Р. Младич…
Справедливість, віддамо їй належне, спала у XX ст. спокійно та міцно, як ніколи раніше, але – на що ж тут було й сподіватись? Коли навіть з очей уславленої Феміди, послугами якої світ користується щоденно, – так і досі ніхто не наважився (за тисячі років!) зірвати оту її дурну пов’язку. А, хіба можна вимірювати справедливість на сліпо? – подумайте самі…
8. Післямова до незабутнього 1937
Зробимо деяку необхідну післямову до розповіді про «Велике Полювання», яка має істотно доповнити попередній формальний аналіз подій. Має перенести нас з ідеологічних вершин, до – так би мовити, повсякденної кухні московського терору. Справа в тому, що не було в Україні міста (поготів – обласного центру), де би тоді, у 1937 (як до нього, так після нього), – не розстрілювали масами ні в чому не винних людей; та місце поховання яких не зберігалося би у стислій таємниці. Хоча й часом, адже була війна, документи про поховання і його місце загубилися й для самого НКВД. Неприємна подія, зокрема, сталася в часи Л. І. Брєжнєва в Дніпропетровську, коли екскаваторник на будові нового «жилмассіва» вздовж Запорізького шосе, копаючи ров під фундамент, витягнув ковшем низку трупів, руки яких були зв’язані за спиною спільним дротом (почерк НКВД). КҐБ тоді негайно закрило доступ до місця, а працю продовжено тільки згодом. Людей сповістили, ясна річ, що то німецька робота. Але, то було з галузі неприємних сюрпризів. Звичайно про такі місця пам’ятали якісь люди, але страхалися про це розголошувати. Але, все це, як і масовий злочин в Катині, було підчас війни викрито німцями; першою стала Вінниця.
Тут потрібне певне пояснення. Німці й самі були майстри розстрілювати, та й розстрілювали тих самих, що й московські більшовики – українців. Власне, за тим і були допущені Сталіним в Україну; та, ще на те, зрозуміло, щоби потім розв’язати руки собі: «сотруднічал с нємцамі!»
Але, були – природно, й розходження. Саме на те, аби відволікнути увагу від власної розстрільної діяльності – їм і було вигідно розкривати світові московські звірства в Україні. Вінниця, як ми вже зауважили, стала першою в довгому листі. З цієї нагоди прокоментуємо дещо свідоцтва безпосереднього учасника цих викривальних подій, перекладача німецької урядової комісії, українця-еміґранта (втім – як же добре знайомого зі совєцькою дійсністю!) Михайла Селешка (Вінниця, Торонто, 1991; книга була ще одночасно видана в Нью Йорку, Лондоні та Сіднеї). Розлеглі витяги з неї оприлюднив 1992 журнал «Україна» (№№ 20–23), з якого й наводимо наступні посилання. Справа почалася з того, що:
До розкриття московського злочину у Вінниці дійшли так: в зимі 1942 на 1943 рік німецьке військо, що стояло у Вінниці, довідалось від місцевого населення, що в одному з передмість був за більшовиків засекречений об’єкт. Той об’єкт – відгороджений від світу високим плотом з дощок і довкола нього постійно стояли стійки НКВД. Серед населення ходили чутки, що на тому відгородженому клапті землі був сад і в саду позакопували більшовики масу постріляних людей. Початково це були тільки чутки. Дня 23 травня 1943 року почали копати землю в саду і дійсно відкрили багато гробів і в них масу трупів. Від того дня прийшла в рух ціла німецька урядова машина.
Як бачимо, повідомлення про макабричну знахідку привело в рух навіть адміністрацію Третього райху в Берліні. Діялося все це в саду на Підлісній вулиці, та автор зауважує:
Перше враження було страшне. Його годі й описати словами! Такі речі треба пережити, щоб відчути їх у повній їхній трагічності.
На місці розкопок знаходилася маса людей. Всюди страшний сморід. Початково мені здавалося, що задушусь у тому смороді… На площі між деревами лікарі оглядають викопані із землі трупи. Сотні трупів розложені на траві. Між ними ходять люди, ніби нічого й не сталось. Оглядають кожен труп, переступають через нього, зупиняються, говорять і т. п. Одні хусточки під носом тримають, інші без хусточок ходять. То один, то другий торкають трупи чоботом, часом перекинуть одного чи другого на іншу сторону. Ходить і маса жіноцтва. Вони оглядають трупи, а найбільше одяг на них.
Ціла площа вкрита ямами і валами землі коло ям. Трупи, що їх вибрано з одної могили, покладені рядком один коло одного, а місцями і один на другому. Старались виймати з ями цілі тіла, але то рідко вдавалось. Видно було в багатьох місцях поодинокі частини тіла. Ось тут голова, а недалеко тулуб, там нога, там рука. Ось з одної купи трупів сторчить протеза якогось безногого чоловіка, там знову видно голову з довгим, як виглядало, жіночим волоссям, а в іншому місці коло жіночого трупа щось маленьке, як дитина. І так без кінця. Куди глянеш оком, всюди ями, трупи, люди й дерева.
Це був гарячий липневий день, тому й сморід був надзвичайний.
До знахідки було допущене й місцеве населення, яке часом, розпізнавало трупи:
Того дня, як комісія оглядала трупи, трапилось кілька випадків, що жінки розпізнавали трупи, як своїх рідних, по різних особливих знаках, як наприклад протеза на руці чи нозі, по ранах ще з Першої Світової війни чи взагалі з війни, може, із часів революції, чи то на тілі, чи то на голові. Між трупами траплялися й жінки, але порівнюючи з цілою кількістю трупів їх було мало. Населення між собою говорило, що енкаведисти дуже знущалися над жінками перед їх розстрілом.
Попри неймовірну кількість полишених Москвою трупів, справи просувалися вперед, та протягом місяця липня 1943 з могил добуто коло 2500 трупів. З них вдалося різними способами зідентифікувати коло 600.
