Аналітична історія України - Олександр Боргардт
При оцінці наслідків Великого Полювання, не слід бути однобічними й в іншому. Совєцький світ був побудований у такий спосіб, що нещастя одного – стає новою життєвою можливістю для іншого. Бо, не можуть же всі нікчеми суспільства бути «всім», а тому на кожного, хто був «всім» та став «нічім», – завжди знайдуться ті, хто пройшли зворотній шлях. Отже, не забудемо й тих, хто 1936 був ще майже нічим, а от уже 1939 став… Ну, не «всім», ясна річ, але чимось; уже не «із масси». Для прикладу пригадаємо хоч двух цехових парторґів, А. Н. Косиґіна і Л. І. Брєжнєва, які вже 1939 були членами ЦК. Отже, якби не цей пам’ятний рік, – ми могли би й не дорахуватися багатьох «видатних» в наступному совєцьких політиків. Хоч, де ж правди діти, – й не з найбільш розумово розвинених…
Заторкнемо наприкінці ще одну красиву леґенду. Ось що, наприклад, писав з приводу репресій такий собі Рой Мєдвєдєв, що набув свого часу популярності дешевим дисидентством. Це, одна з провідних московських ґазет від 21.03.1991:
Зараз деінде доводиться чути, як Комуністичну партію порівнюють з нацистською – ті ж, мовляв, методи, та сама структура, ті ж задачі. Але, це ж абсурд! Треба розуміти, що гітлерівський режим створювався для захисту диктатури і нацистська партія первісно призначалася для підтримки цього режиму. Комуністична ж партія (я маю на увазі в даному випадку сталінський період) свої злочини творила таємно, і про ці злочини не знала не тільки більша частина суспільства, але навіть і більша частина партії. А тому не можна звинувачувати партію в цілому, як не можна обвинувачувати й нарід, котрий вірив тій партії. Треба звинувачувати завжди конкретних злочинців.
Так, все слушно, треба завжди звинувачувати конкретних людей за конкретні злочини. Але, вибачайте, – чи такі вже вони були наївняки, чи так уже й «ми – нє зналі!»? Бо, було репресовано десятки мільйонів людей, не одиниці, та таке щось фізично неможливо укрити. Більшість із них якось-такось «судили». Так, скільки ж слідчих та «суддів» отих «троєк» потрібно було на всіх розстріляних, або охоронців на тих, хто були ще живі? Чи вони, бува, теж «нє зналі, нє вєдалі», що творять? Або, може вони не були, всі до єдиного, – «вєрнимі комуністамі», членами ВКП(б)? Бо, хто ж би довірив таку державного значення справу – безпартійним? Так, чи ж не ясно, що тут одна половина партії – нищила другу; а до неї прихопила ще й силу нас, безпартійних? Отже, треба звинувачувати саме конкретних людей, так, але й брехати, що хтось там чогось «нє знал» – не слід. Бо не знали ті, хто не хотів знати. Бо, як же могла «нє знать» більша частина суспільства, коли чи не в кожній третій родині хтось та був репресований.
Якби ми не знали, що є свідками чергового виливу дологічного мислення, – могла би виникнути й слушна підозра, а – чи при здоровому глузді був уславлений дисидент, автор попередньої цитати, комуніст Рой Мєдвєдєв? Адже, його порівняння з німецькими «наці» – не на користь комуністів. Бо оті «націсти», принаймні, не обіцяли всім підряд «свєтлого будущєго», а радше обіцяли «єдем дас зайне» – «кожному своє»; саме так було написане на воротах Бухенвальду, як не помиляюсь. Та відповідно й забезпечували, оте, «кожному своє». Не брехали так розкуто і розгнуздано, принаймні. Не зайве пригадати до цього, що гітлерівці ніколи жодних переворотів не робили, а прийшли до влади демократичним шляхом (принаймні не фальшували результати виборів, про це ніде не згадується).
Дехто хотів би сьогодні, щоб люди геть забули злочини минулого, закликаючи до якихось «миру та політичної злагоди», але… «Злагоди» власне, кого з ким? – злочинця з жертвою або її родичами? Без розрахунку з минулим – не може бути жодного майбутнього.
Дуже люблять у нас із цієї нагоди кивати на Еспанію, там, мовляв, зібрали усіх, лівих і правих, та й поховали під одним спільним хрестом у горах Гвадаррами. Так, це зробив іще Франко, але повторимо ще раз, – смерть не рівняє; принаймні, ката і жертву. Бо там лежать ті, що воювали, а не ті, що творили злочини проти людства. А за того ж Франко був упійманий останній республіканський комісар Барселони, комуніст Хуліан Грімау Ґарсіа (1911–1963). Він біснувався там до кінця, до січня 1939, та встиг розстріляти тисячі безвинних людей. Його судили за всіма правилами, за злочини проти людства, які не знають жодних термінів, та скарали на горло, попри спільний хрест у горах Гвадаррами.
Посилаються, з іншого боку, на християнське «всєпрощєніє», але… чи вони самі, більшовики, – ним колись керувалися? А як так, то які ж підстави? Зазначимо, що й Біблію не заважає читати уважно, бо, попри оту – «другу щоку», дещо дивну та загадкову (а тому – може – так часто і згадувану), там можна вичитати й чимало набагато розумнішого. Хоча би оте прислівне «око за око»; або про оту відповідальність нащадків за гріхи предків. Та – не абияку – аж по сьоме коліно.
Таким чином, остаточно заспокоїтися з усіма цими проблемами ми зможемо лише тоді, коли кожен український школяр достеменно знатиме й про російський ґеноцид 1937. Так само, як і про будь-який інший рік нашої мученицької історії.
Чи ґарантовані ми від повторення чогось подібного, в ще більших масштабах? – теж ні. Бо наше сторіччя, то не тільки сторіччя найбільш вражаючих масових злочинів в історії людства, але й сторіччя нечуваної безкарності. Чи отримали своє Лєнін, Сталін, Гітлер або Пол Пот із Мілошевичем? – теж ні.
Поготів, коли продовжує свій традиційний шлях імперіалістична Росія, яка не лише принципово не змінилася, а вже навіть і не бажає цього задекларувати, як робила 1917, удаючи з себе проґресивне «государство рабочіх і крєстьян».
А ніщо, не забудемо цього, не розбещує так, як безкарність.
* * *
Злочином проти людства, великим і непростим був рік 1937.
Але, для історії він був оправлений аж понад добре. Рік перед тим було прийнято Сталінську Конституцію, яка… Важко сказати, чи були такі права, яких вона не надавала би совєцьким громадянамі – хіба, що права на життя, якого там передбачливо не було. Здається, тоді – злегка повівши своєю люлькою, «Вєлікій Сталін» вимовив свої знаменні слова: «жіть стало лучшє, товаріщі, жіть стало вєсєлєє». А наступного 1938, коли репресії дещо вщухли, а наркомом внутрішніх справ став знову неросіянин, Л. П. Берія, – на баштах
