Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

— Ні, — несподівано різко відповів Сергєєв,

— Чин замалий?

— За чинами не женуся, Дмитре Георгійовичу. Їхати мені треба. У Ленінград.

— Зрозуміло. — Обличчя Денисова раптом стало непроникним. — Зрозуміло. До північної столиці, так би мовити, потягло, до берегів Неви. Що ж. У нас, звичайно, ні гранітних набережних, ні Анічкових мостів. У нас — руїни та попіл, щебінь і сміття. Складна обстановочка. Не для розпещених натур.

— Ну, знаєте! — спалахнув Сергєєв. — Я прошу вибирати слова! Я майже чотири роки на фронті…

— Чули цю пісеньку, — Денисов, здається, по-справжньому розгнівався. — На фронті — одне. А після війни дехто завчасно відтаювати став, про труднощі почав забувати. На легкий, на готовенький затишок потягло. Такі з окопів першими… — Але він сам відчув, що зопалу перебрав міру. — Добре. Розмова ні до чого. Людина ви безпартійна, затримати вас нічим. Та й навіщо, — знову не стримався, шпигнув, — щасливої дороги!

Попрощалися більш ніж стримано, один — з глухим почуттям непоправності зробленої помилки, шкодуючи, що не зумів до ладу розповісти товаришеві про справжні причини від'їзду, другий — з розчаруванням у людині, якій вірив, досадуючи на свою нестриманість, із запізнілим каяттям, що не зумів у цю нелегку для обох хвилину поговорити просто, душевно.

Такі вже вони були — замкнений від непереборної ніяковості, стриманий і скупий на слова Сергєєв і різкий, прямолінійний, нетерпимий до багатьох людських слабостей Денисов.

Вони розійшлися переконані, що доля навряд чи зведе їх знову.

— Отже, вирішено: створюємо комісію по розшуках янтарної кімнати та інших цінностей, вивезених у наше місто гітлерівцями. Головою призначаємо Денисова. На допомогу йому виділимо потрібну кількість людей і техніки. Треба розпочинати роботу негайно. — Секретар обкому партії енергійним жестом підсунув до себе папку і сів.

— Заперечення є?

Усі мовчали.

Надто важкими були перші післявоєнні роки, щоб впритул підійти до розшуків янтарної кімнати.

… Сорок п'ятий. Замість багатолюдних колись кварталів — похмурі, майже фантастичні гори руїн. Не працює водопровід. Немає електроенергії, міського транспорту, палива. Немає крамниць, кінотеатрів, радіо, своєї газети. Немає майже нічого.

Але є люди — роботящі, звиклі до праці радянські люди, ті, кому партія сказала: «Місто мусить бути!»

І вони відповіли: «Місто буде!» Мерзли у неопалюваних кімнатах. Одержували небагатий післявоєнний пайок. Жили без розваг і майже без відпочинку працювали, відроджуючи з попелу місто. Нове, радянське місто.

На кінець літа сорок п'ятого дали електроенергію — поки що для перших промислових підприємств і установ. Працювала тільки одна ДРЕС-1. У листопаді відкрився перший універмаг. Почався монтаж автоматичної телефонної станції. 19 грудня відкрився телеграф — кімнатка з чавунною грубкою.

25 грудня… Новий, створений ще влітку Балтдержрибтрест рапортує обкому партії: виловлено перші сто тонн риби.

Але місто усе ще залишалося мертвим. Місто з будинками без дахів і вікон, з заваленими стінами, розкиданими вулицями.

Мертвого не оживиш. Треба було споруджувати нове, радянське місто. Ім'я йому теж дали нове — Калінінград.

У грудні сорок шостого по вулицях пішов перший трамвай — іржавий, з вибитими шибками, але все-таки це був уже міський транспорт! Потім на розчищених вулицях з'явилися автобуси. Став до ладу вагонний завод. Вбралися у будівельне риштування корпуси підприємств, коробки жилих будинків. Ще не маючи свого приміщення, почав працювати драматичний театр, у кіосках продавали свою, калінінградську газету.

Місто відроджувалося, місто оживало.

Тепер можна було по-справжньому ставити питання про відновлення розшуків зниклої янтарної кімнати.

Відразу ж після засідання бюро Денисов узявся до архівних матеріалів. Він ще раз уважно вивчив протоколи допитів, показання свідків, копії листування доктора Роде, довідки, донесення, доповідні Барсова і Сергєєва. Потім узяв аркуш паперу і склав список осіб, які хоч що-небудь знали про янтарну кімнату. Їх було, на жаль, не так уже й багато.

1. ЕЛЬЗА РОДЕ. Дочка доктора Роде. У 1944 році вийшла заміж за гітлерівського офіцера і виїхала до його батьків десь у центральну Німеччину. Місцеперебування невідоме.

2. ДОКТОР ФРІЗЕН. Провінціальний хранитель пам'яток Східної Пруссії. Де тепер — невідомо. Жив у Берліні.

3. ДОКТОР ГЕРТЕ. Директор історичного музею «Пруссія». Втік. Навряд чи може бути корисний: Роде йому не довіряв. А втім…

4. ДОКТОР ГЕРГАРДТ ШТРАУС. Був досить близько знайомий з Роде. Здається, живе у демократичному секторі Берліна. Розшукати за всяку ціну!

5. ХЕНКЕНЗІФКЕН. Інспектор музею. Де перебуває — невідомо. Користі від нього, мабуть, мало: як видно з уцілілих документів, Роде не ділився з ним своїми планами.

6. ШПЕХТ ЙОГАНН. Художник-реставратор. За повідомленням академіка живопису Ернста Шаумана, був одним з наближених Роде. Перебував у радянському таборі по перевірці цивільних осіб у Кенігсберзі. Далі сліди втрачено. Міг бути корисний — і дуже.

7. ЯКАСЬ РУДЕНКО. Музейний працівник. Радянська громадянка. Супроводжувала експонати київського музею. Перебувала у Вільденгофі. Де вона тепер? Могла б принести велику користь, як єдина руська серед названих осіб.

8. ЛАШ ОТТО-БЕРНГАРДТ. Колишній генерал від інфантерії, начальник Кенігсберзького гарнізону. Засуджений нашим військовим трибуналом за воєнні злочини.

9. ЕРІХ КОХ. Колишній гауляйтер. Втік із Східної Пруссії. Доля невідома.

Денисов і його товариші взялися до роботи. Вони читали німецькі книги, гуртом перекладали все, що могло знадобитися, порпалися у словниках і довідниках.

Почалися розкопки у місті. Командир групи саперів старший лейтенант Амелін щодня доповідав Денисову про виконані роботи. Солдати на чолі з досвідченими офіцерами інженерно-технічної служби відкачували воду з бункерів, оглядали підвали, бліндажі. Пройшли не одну сотню метрів ходів сполучення, обстежили десятки руїн, побували у фортечних спорудах…

Одного разу Денисов пішов у замок.

Непривітно зустріли його похмурі руїни. Вітер завивав