Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

Люди йшли, згинаючись під вагою речей, спотикаючись і падаючи. Багато хто, впавши, більше не підводився: тіла сковував жорстокий мороз і засипав злий поземок.

Матері несли на руках мертвих немовлят. Шкандибали зігнуті діди, закутавши голови жіночими хустками, їх випереджали автомашини, що скажено мчали обледенілим шляхом, юрба ледве встигала розступатися.

Тікали в Піллау члени уряду Східної Пруссії, великі імперські чиновники — заступник обер-президента Коха доктор Гофман, другий його заступник Айхарт, уповноважений по евакуації населення доктор Джубба. Вони пробиралися до міста Кеслін, у Померанії, де мав зібратись східно-прусський уряд. Щоправда, наказу про виїзд фюрер не давав, але кому того дня було до наказів!

Втекли генеральний прокурор провінції Жилінські і президент вищого окружного суду. Через три дні стало відомо: обох спіймано на заставі і страчено за наказом Гітлера.

Надвечір другого дня біженці (добра половина їх розгубилася в дорозі) вдерлися у Піллау.

Але тут ніяких кораблів біля причалів не було.

Тоді люди, мов божевільні, кинулися по кризі через протоку Фріш-Гаф на косу Фріш-Нерунг, щоб звідси пішки дістатися всередину країни.

Біля невеличкого села Нойтіф їх зустріли поліцейські та армійські застави. Натовп повернув назад.

І знову довгий, стомливий, страшний шлях — тепер уже на схід, знову трупи на узбіччях шляху і ревіння автомобільних моторів, знов одчайдушні зойки дітей і голосіння матерів.

Страшне, мертве місто зустрічало втікачів. Електростанція не працювала, не стало води, газу, завмер міський транспорт. Перестали виходити газети, замовкла радіостанція, — економлячи електроенергію, вона передавала лише накази командування фольксштурму.

Патрулі хапали на вулицях чоловіків, безвусих хлопців, стариків і заганяли їх на збірні пункти фольксштурму.

«Народ з великим ентузіазмом вступає до лав ополчення», — волав Берлін.

Тут, у Кенігсберзі, люди зло посміхалися: вони давно втратили віру в порятунок, у все, що їм говорили.

До ополчення добровільно йшли тільки хлопчаки, приваблені можливістю потримати в руках справжню зброю. Решта надівали пов'язки фольксштурмівців лише під загрозою розстрілу.

Городяни вже давно перестали вірити і чуткам про таємничу нову зброю, якою Гітлер погрожував союзним військам. Єхидна пісенька народилася у ті дні в фольксштурмівських казармах:

У місті почалися погроми. Люди грабували крамниці, склади, шукаючи переважно спирт, вино, тютюн і наркотики. У темних, освітлених лише стеариновими каганцями будинках спалахували п'яні оргії. Солдати і ополченці, наповнивши ранці та кишені пляшками й харчами, хапали перших-ліпших голодних і зневірених жінок.

Містом прокотилася хвиля самогубств. З психіатричних лікарень випустили божевільних. Вони блукали по міських кварталах, наганяючи жах на перехожих, вдиралися у квартири, дико вили у під'їздах.

Гроші і речі втратили ціну. Ніхто не думав про них.

Так тривало три дні.

Першого лютого Кох спохватився: надто загрозливим було становище у Кенігсберзі. З маєтку Нойтіф прийшов наказ: усім членам уряду Пруссії повернутися з Піллау до столиці. Групу чиновників, що підлягали примусовому поверненню у Кенігсберг, очолив доктор Гофман. Але користі від їхнього повернення не було ніякої: фюрер Кенігсберга Вагнер, призначений начальником оборони міста, скасував усі міські інституції і зосередив у своїх руках повну владу.

Треба віддати належне волі, наполегливості і розпорядливості Вагнера: йому буквально протягом кількох днів пощастило відновити щось схоже на порядок.

Будинок штабу «Робочого фронту» — він був розташований між міським архівом і Будинком радіо — став штаб-квартирою Вагнера. Жив «фюрер» у підвалі Будинку радіо. Напроти, у будинку імперської поштової дирекції, розмістився штаб начальника гарнізону генерала Лаша.

Тепер радіостанція Кенігсберга працювала цілу добу. Грайливі, сентиментальні мелодії змінювалися істеричними закликами націстських діячів. По кілька разів на день через репродуктори звучав владний, самовпевнений голос Вагнера: фюрер закликав співгромадян битися до останнього подиху.

Усе населення міста було мобілізоване на будівництво оборонних споруд.

Щодня виходила на маленькому аркуші газетка «Пройсіш цайтунг».

«Війну не програно, перемога прийде!» — волали заголовки.

Люди байдуже відверталися від газетчиків. Паніка, пиятика, відчайдушне молодецтво змінилися тупою втомою і байдужістю приречених…

— Все це не означає, товариші офіцери, що перемога дістанеться нам легко, — резюмував начальник штабу, коли Сергєєв закінчив доповідати. — Боротьба чекає жорстока, хоча, звичайно, обставини, про які розповідав тут старший лейтенант, значною мірою полегшать нам виконання завдання…

— Олегу Миколайовичу, до вас відвідувач. Лікар дозволив, — промовила сестра. — Тільки умова: довго не розмовляти.

Слідчий Рєзвов запросто сів на ліжко і, поглядаючи на годинник («Поки лікар не жене», — весело пояснив він), коротко розповів Олегові Миколайовичу, як той опинився у госпіталі.

Сергєєва знайшли серед руїн з пробитою головою.

На його щастя, почали розбирати високу, чудом уцілілу стіну, яка могла впасти на перехожих. Інакше і не помітили б! Там, де невідомий ударив Олега Миколайовича, було знайдено фотокартку.

— Так ось чого він так умовляв мене… — задумливо промовив Сергєєв.

— Хто? — перепитав слідчий.

І тоді Олег Миколайович квапливо і плутано розповів про зустріч на Вітебському вокзалі і біля пушкінського палацу, про свого «випадкового» попутника від вокзалу до міста.

— Важка задача. Гаразд, будемо шукати. А ви лежіть собі спокійно, відпочивайте, набирайтеся сил, — закінчив розмову Рєзвов.

Сергєєв одужував. Він іноді навіть підводився, непевно ступав кілька кроків по кімнаті, підходив до вікна, за яким не бачив нічого, крім руїн, потім повертався до дзеркала, прикріпленого на стіні.