Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

«Сьогодні хочу говорити про Ганну, — записував він увечері в зошит, який несподівано став щоденником. — Коротка у нас була розмова і лише «ділова», але я розумію, що ця зустріч для мене дуже важлива. Не знаю чому, певно тому, що обоє ми самотні, мені здається, ніби нас щось зв'язало. А втім, чого це я вирішив, що й вона самотня?..

Напишу їй сьогодні ж, неодмінно. Адреси не знаю, як не знаю, чи потрібні їй мої листи і я сам. І все-таки надішлю листа до музею. Сьогодні ж».

Січневого ранку Олег Миколайович, нарешті, одержав довгождану відповідь.

«Звістка про те, що Ви у Кенігсберзі, засмутила, порадувала, стурбувала і підбадьорила мене — все разом, — читав він нерівні рядки. — Засмутила і стурбувала Ваша хвороба, подробиці якої Ви не вважали за потрібне пояснити. Порадувало і підбадьорило те, що Ви одужуєте і незабаром почнете розшуки янтарної кімнати. Я вірю, що Вам і Вашим новим друзям пощастить. Бажаю великих-великих успіхів, дорогий Олегу Миколайовичу.

Про все інше дозвольте поки що не говорити. Скажу тільки одне — мені теж хочеться бачити Вас, сама не знаю чому. Адже до війни ми були майже не знайомі, а остання зустріч виявилася надто короткою, щоб якось змінити наші відносини. А втім, «наші відносини» звучить занадто гучно. Їх немає, цих відносин. Просто, мабуть, ми втомилися після війни і дуже самотні… Ні, і це не те. Одне слово, відкладемо розмову до зустрічі. А поки що — бажаю одужання і успіхів. Пишіть мені. Ганна Ланська».

Нічого не було особливого у цьому короткому і навіть просто діловому листі. Та чи діловому? Давно хтось сказав, що листи, по-перше, мають читати тільки ті, кому вони призначені, по-друге, їх треба читати між рядками. Сергєєв пам'ятав цей давній афоризм і спробував застосувати його у даному випадку. Він читав і перечитував, намагаючись відшукати у словах щось більше, ніж просте людське співчуття і звичайний прояв ввічливості. То йому здавалося, що він знаходить це «більше», то, засмучений і ображений, — чим, він не знав і сам, — Олег Миколайович відкладав лист, щоб через хвилину знову взяти його.

Коли чоловікові вже за тридцять, він не поспішає з висновками. Він уже розуміє ту просту істину, що не кожному почуттю можна дати назву. Сергєєв теж розумів це. Але розумів він і інше: сталося щось таке, що зв'язало його з Ланською, тягло до неї. І тому неспокійно перечитував короткі рядки, вперто відшукуючи в них той зміст, який так хотілося знайти: хоча б щось трохи більше, ніж вияв звичайного співчуття.

Звечора оформивши документи, Сергєєв востаннє переночував у госпіталі і вийшов звідти рано-вранці.

Було ще темно. Високо над містом висів круглолиций місяць, його прозоре сяйво струменіло над Кенігсбергом, що здавався зовсім безлюдним. Мертві кістяки будинків лякали чорними прорізами вікон. Купи цегли і щебеню, схожі на терикони порожньої породи біля шахт, похмуро громадилися навкруги. Над ними свистів пронизливий вітер. Життя ніби назавжди завмерло у розбитому, зруйнованому місті.

Сергєєву згадалася прочитана недавно у газеті фраза чи то американця, чи то англійця: «Росіянам потрібно буде не менше ста років, щоб відбудувати Кенігсберг, якщо вони взагалі виявляться здатними це зробити».

«А може, вони мають рацію? — подумав Олег Миколайович. — Адже місто доведеться будувати, по суті, наново. Це навіть важче, ніж створювати його на рівному місці: скільки руїн треба знести, скільки вивезти щебеню, цегли, уламків, сміття!»

Він повільно йшов вулицею, якій (йому сказали про це в госпіталі) незабаром мали дати нову, російську назву.

Олег Миколайович і не помітив, як майже зовсім розвидніло. Він зрадів цьому: хотілося швидше оглянути місто, згадати місця, знайомі з тієї пам'ятної довоєнної поїздки і з другого ще більш пам'ятного перебування тут.

Вулиці не можна було впізнати.

Обабіч її тяглися ті самі обгорілі, похмурі «коробки», тротуари були вкриті купами битої цегли, і тільки посередині лишалася вузька смуга, по якій рухалися і пішоходи, і поодинокі автомашини. Лише біля великого парку стояв самотній будинок, тьмяно поблискуючи вогниками коптилок. А поряд, навпроти і далі, тяглися руїни, лякаючи своїм виглядом — жалюгідним і грізним водночас.

Почулися голоси. Помітивши, що попереду завали трохи розкидано і саме звідти долітає неквапна російська мова, Сергєєв рушив швидше. Біля майже цілого будинку він побачив кількох чоловік і підійшов до них.

— Що робите, товариші?

— Сіно косимо, хіба не бачиш? — глузливо озвався хрипкий басок.

— Я не про те, — зніяковів Олег Миколайович. — Я хотів спитати, що тут буде?

— А… Нетутешній, видно?

— Нетутешній, — відповів Сергєєв, не дивуючись з того, що зустрів людей, які вже вважали себе тутешніми, мало не корінними жителями міста.

— Зрозуміло. Кінотеатр тут буде. Назва йому вже дана: «Зоря». Добрий буде кінотеатр. Приходь через місяць-другий, сам побачиш.

Відразу чомусь стало легше. Вже якщо почали будувати кінотеатр, значить, до відбудови міста взялися серйозно, по-справжньому. Значить, правда, «місто — буде!», і, певно, скоро.

Його увагу притягла величезна площа — відомий Еріх Кохплац, де відбувалися націстські святкування. Рівне, утоптане великою кількістю чобіт поле було майже нічим не захаращене. Як і раніше, над східчастими трибунали височіла похмура чотирикутна башта, увінчана величезним орлом з розпростертими крилами.

Чотириповерховий будинок колишнього міністерства фінансів не зачепило. Біля входу бовваніли постаті вартових.

І пам'ятник Шіллеру виявився на тому ж місці. Олег Миколайович підійшов ближче. Вся статуя побита і посічена осколками, а голова ледве тримається на понівеченій снарядами шиї. «Можна полагодити, — досвідченим оком глянувши на статую, подумав мистецтвознавець. — Усе можна. До всього поступово дійдуть руки».

Він раптом згадав про театр, чудовий своїм внутрішнім оздобленням, коли побачив, що на місці театру височить задимлена руїна. «Згорів. Самі стіни залишилися. Шкода!»

Оглянувши будинок головної поштової дирекції, поряд з поліцайпрезидією (остання не зазнала серйозних пошкоджень), зяючу проваллями вікон коробку міського архіву і вигорілий