ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Охоронцеві Керосу, який спочатку почувався незручно у своїй уніформі, тепер подобається ефект носіння дзеркальних окулярів. Вони дають йому змогу відчути власну «беззаперечну значимість». Але гучний свист, що лунає в темному приміщенні, трохи лякає його. Він відчуває, що надто м’який, щоб бути добрим охоронцем, тому намагається видати своє бажання засміятися за «садистську посмішку»[50]. Він пробує зробити комплімент начальнику з приводу його постійних пропозицій, у який ще садистський спосіб провести перекличку. Пізніше Ворниш повідомив, що передбачав, наскільки складно йому буде стати сильним охоронцем, тому й спостерігав за іншими, аби побачити підказки, як поводитись у цьому незвичному середовищі (як робить більшість із нас, коли потрапляє в незнайому ситуацію). Він відчував, що основним завданням охоронців було забезпечити середовище, в якому ув’язнені втратили б свої старі ідентичності й приміряли б на себе нові.

ДЕЯКІ ПОЧАТКОВІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА СУМНІВИ

У моїх тогочасних записах постають питання, на яких варто зосередити нашу увагу упродовж наступних днів і ночей: Чи довільна жорстокість охоронців і далі зростатиме, чи досягне певної точки рівноваги? Коли ж вони йдуть додому і розмірковують над тим, що зробили, чи можемо ми від них очікувати розкаяння, почуття провини за свої надуживання і чи варто нам очікувати, що вони поводитимуться доброзичливіше? Наскільки ймовірно, що словесна агресія загостриться і навіть переросте у застосування фізичної сили? Нудьга під час виснажливих восьмигодинних змін уже призвела до того, що охоронці розважаються, використовуючи ув’язнених як забавки. Як же вони боротимуться з цією нудьгою на наступних етапах експерименту? Стосовно ув’язнених, то як вони впораються з нудьгою, зумовленою цілодобовим арештантським життя? Чи зможуть ув’язнені забезпечити собі певну міру власної гідності або прав, об’єднавшись для протистояння, чи дозволять собі повністю підкоритися, як того вимагають охоронці? Скільки часу потрібно, щоб хтось з ув’язнених вирішив, що з нього вже досить і він покидає експеримент, і чи послідують за ним усі інші? Ми побачили дуже різні стилі поведінки під час денної й нічної змін. Яким же буде стиль ранкової зміни?

Вочевидь потрібен час, поки ці студенти вживуться у свої нові ролі, подолавши вагання і відчуття незручності. Досі помітне чітке усвідомлення того, що це експеримент із життям у в’язниці, а не справжня в’язниця. Вони можуть так ніколи й не подолати психологічного бар’єру, ніби їх примусово ув’язнили, і що за власним бажанням вони не можуть вийти на волю. Чи можемо ми очікувати такої розв’язки того, що вочевидь було експериментом, попри реалістичність поліцейських арештів? Під час нашого інструктажу для охоронців у суботу я спробував занурити їх у сприйняття цього місця як в’язниці через імітацію психологічної функціональності справжньої в’язниці. Я описав види ментальних установок, притаманні взаєминам охоронець-ув’язнений, як це відбувається у в’язниці, і про які я дізнався завдяки моїм контактам із нашим тюремним консультантом, колишнім в’язнем Карло Прескоттом, та з нещодавнього проведеного літнього курсу на тему психології ув’язнення.

Я переживав, що перестарався, задаючи охоронцям напрям, який вимагав би від них поведінки, що стала б просто наслідуванням, а не послідовною інтерналізацією їхніх нових ролей через практичний досвід. Досі все виглядало так, що охоронці були радше спонтанні у своїй поведінці, аніж діяли відповідно до заздалегідь прописаного сценарію. Давайте розглянемо, що з’ясувалося на тому попередньому інструктажі охоронців.

СУБОТНІЙ ІНСТРУКТАЖ ДЛЯ ОХОРОНЦІВ

Під час підготовки до експерименту наша команда зустрілася з дванадцятьма охоронцями, щоб обговорити мету експерименту, роздати їм певні завдання і поділитися методами, як утримувати ув’язнених під контролем, не застосовуючи фізичних покарань. У довільному порядку дев’ятьох охоронців призначили на три різні зміни, а решту трьох залишили в резерві — таких собі охоронців на підхваті, якщо потрібно буде, для чергування в непередбаченій ситуації. Після того як я змалював загальні риси того, чому нас цікавить вивчення життя у в’язниці, начальник Дейвид Джаффе описав деякі з процедур та обов’язків охоронців. Тим часом я, Крейґ Гейні і Курт Бенкс як консультанти-психологи надали детальну інформацію про особливості недільних арештів та ознайомлення нових ув’язнених з нашою тюрмою.

Описуючи мету експерименту, я сказав їм, що переконаний, що всі в’язниці є своєрідними фізичними метафорами втрати свободи, яку всі з нас відчувають у різний спосіб і з різних причин. Як соціальні психологи, ми хочемо зрозуміти психологічні бар’єри, побудову яких між людьми зумовлює в’язниця. Звісно, існують певні межі, до яких ми можемо дійти в експерименті, використовуючи лише «модель в’язниці». В’язні знали, що їх ув’язнено лише на порівняно короткий період — два тижні, на відміну від довгих років у справжній в’язниці. Вони також знали, що існують межі, за які ми не можемо виходити в поводженні з ними в експериментальних умовах, на відміну від справжніх тюрем, де ув’язнених можуть побити, вдарити електрошокером, піддати груповому зґвалтуванню, а іноді навіть убити. Я чітко дав зрозуміти, що в жодному разі ми не можемо фізично знущатися з наших «в’язнів».

Я також пояснив, що попри ці обмеження, ми хочемо створити психологічну атмосферу, яка охоплювала б основні істотні характеристики багатьох в’язниць, які я вивчав раніше.

«Ми не можемо фізично знущатися з них або мучити їх, — сказав я. — Ми можемо забезпечити нудьгу. Ми можемо спричинити відчуття фрустрації. Ми можемо вселити у них страх — певною мірою. Ми можемо впровадити принцип свавілля, який керуватиме їхніми життями, принцип свавілля, який повністю контролюватиметься нами, системою, тобою, мною, Джаффе. Їх взагалі позбавлять приватності, буде постійний нагляд — ніщо з того, що вони зроблять, не залишиться непоміченим. Вони не матимуть свободи дій. Вони не зможуть нічого зробити чи сказати, якщо ми цього не дозволимо. Ми нівелюватимемо їхню індивідуальність у різні способи. Вони носитимуть уніформи, і ніхто в жодному разі не називатиме їх на ім’я. Вони отримають номери і їх зватимуть лише за номерами. Загалом усе це має вселити в них відчуття безпорадності. Ми маємо абсолютну владу в цій ситуації. Вони ж не мають жодної. Питанням дослідження є те, що вони зроблять, щоб повернути собі владу, відновити певний рівень своєї індивідуальності, здобути трохи свободи та інтимності. Чи ув’язнені справді підуть проти нас, аби повернути собі хоч щось з того, що вони мають, перебуваючи на свободі поза межами в’язниці[51]?»

Я зауважив цим новонабраним охоронцям, що ув’язнені будуть схильні ставитися до всього цього, як до «розваг та ігор», але саме від нас, тюремного персоналу, залежить те, чи виробиться в ув’язнених необхідний психологічний стан