Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

Крізь ажурні литі грати, тепер добре-таки покручені, заржавілі, подекуди обплутані колючим дротом, видно було парадний фасад.

Сергєєв ухопився руками за чавунні витки брами і, притиснувшись обличчям до холодного плетіння, не боячись поранитись колючим дротом, дивився на палац — довгий, не дуже високий, чітко поділений на частини напівпрозорими колись галереями… Але як невпізнанно змінився його вигляд!

Бірюзове забарвлення стін, посічених тепер осколками, і сліпуча білість півколон перетворилися у щось похмуре, брудно-сіре. Багато скульптур зникло, інші чудом трималися на своїх місцях, як поранені солдати, що лишилися у строю. Капітелі півколон попадали, оголивши арматуру. Від шибок не було й сліду. Позолоту зовсім знищив вогонь, проклавши замість неї довгі смуги кіптяви. Дах завалився у кількох місцях, особливо над Великою залою. Навіть звідси було видно, що міжповерхові перекриття теж впали. Штукатурка зсунулася, відлетіла, і з-під неї тут і там визирали багрово-руді плями цегляної кладки. Широкі сходи під'їздів були вкриті битою цеглою, щебенем, уламками прикрас, просторий плац, відгороджений циркумференцією, закиданий сміттям і мотлохом.

У віконних прорізах сумовито завивав вітер, якого не чути було до тієї хвилини, поки Сергєєв не підійшов сюди. Мрячив липкий, пронизливий дощ, і від того, певно, уся картина здавалася ще похмурішою.

Сергєєв дивився і відчував, як тверда грудка підкочується до горла.

Важка рука лягла йому на плече.

Солдат у мокрій плащ-палатці дивився на Сергєєва із змішаним виразом суворості (служба, справа така!), недовір'я (мало хто тут ходить), співчуття (кожному зрозуміло!) і ніяковості, яку завжди відчуваєш, коли бачиш скупі сльози дорослого і сильного чоловіка.

— Вам доведеться відійти, громадянине, тут не можна, — сказав солдат, почекавши.

Тепер надійшла черга зніяковіти Сергєєву. Заспокоївшись, він пішов просити дозволу оглянути руїни. Мабуть, на начальника караулу вплинув титул кандидата мистецтвознавства. Незабаром Сергєєв уже підходив до хвіртки у центральній брамі.

І тут він знову раптом побачив людину в капелюсі з вузькими полями, з якою вранці перекинувся двома-трьома фразами на сходах Вітебського вокзалу. Чоловік фотографував палац новеньким апаратом. Вони вклонилися один одному, і Сергєєв хотів уже пройти у хвіртку, розчинену навстіж запобігливим сержантом, але чоловік у капелюсі гукнув його:

— А ви тут раніше не працювали, перепрошую?

Сергєєв обернувся.

— Ні, не працював.

Він збирався піти своєю дорогою, та занадто компанійський незнайомець знову затримав його.

— А мені здалося… Я бачив, як ви допіру біля ґрат…

Олег Миколайович поморщився. Виявляється, його сльози бачила і ця людина. Не годиться. Треба тримати себе в руках.

Незнайомий знову підняв апарат і швидко клацнув раз і другий.

Коли б Сергєєв знав, як дорого обійдеться йому згодом ця зустріч!

Сержант замкнув хвіртку і пішов, залишивши Сергєєва одного посередині плацу. Постоявши мовчки, Олег Миколайович попрямував до стін палацу.

Те, що він побачив усередині будинку, було ще страшніше. Обдерті стіни вздовж і впоперек помережані непристойними написами німецькою мовою, сороміцькими малюнками, зробленими крейдою та вугіллям. Над головою, замість розмальованих найкращими майстрами стель, виднілося небо. Видерто інкрустований паркет. Навколо багно, уламки, купи сміття і мотлоху. Голі руїни, замість колишньої пишноти!

Ледве орієнтуючись у знайомому раніше, як власна квартира, будинку, Сергєєв підійшов до парадних сходів. Ризикуючи впасти, він зумів вилізти через провалля на другий поверх. Минувши місце, де колись була Картинна зала, — кімната чудом збереглася, навіть плашки паркету де-не-де уціліли! — Олег Миколайович ступнув до прорізу дверей, які вели у янтарну кімнату, і ледве втримався. Ще півкроку — і він полетів би вниз.

Перекриття між першим і другим поверхами було зовсім знесене. І тут стояли голі стіни, навіть без штукатурки. В них самотньо стирчали металеві основи бра — все, що збереглося від оздоблення кімнати. У віконні прорізи із свистом і завиванням вдирався вітер, заносячи колючі краплі дощу.

Пролунали неквапливі кроки. Олег Миколайович обернувся.

Жінка у ватнику і важких гумових чоботях, трохи схилившись під вагою двох корзин, увійшла у Картинну залу і, обережно поставивши ношу на підлогу, випросталася, її обличчя, наполовину прикрите старенькою пуховою хусткою, здалося Сергєєву дуже знайомим. Десь він уже бачив ці ясні карі очі з довгими віями, прямий ніс, ці насмішкуваті губи…

— Ганна Костянтинівна! — невпевнено промовив Сергєєв, спускаючись вниз.

Жінка здригнулася.

— Я ж Сергєєв, Олег Сергєєв!

Ланська недовірливо похитала головою, а потім несподівано кинулася до Олега Миколайовича, не вимовивши й слова.

Вони поцілувалися — і самі здивувалися цьому: раніше їхні відносини не були такими близькими. Якусь хвилину збентежено мовчали.

Першою заговорила Ганна Костянтинівна.

— Бачите, що тут у нас тепер…

— Так. Невже зовсім нічого не можна було зробити?

— Що могли — зробили…

Уже другу годину вони розмовляли, сидячи на уламках цегли, не відчуваючи ні холоду, ні дощу.

— Отже, янтарну кімнату вивезли в Кенігсберг, до Східної Пруссії, — сказала Ганна Костянтинівна. — Ось куди вирушила вона у свою, можливо, останню подорож…

— Що ж було тут потім? — спитав Сергєєв.

— Потім… Потім те, що не встигли зробити грабіжники, довершили пожежі, — сумно розповідала далі Ланська. — Спочатку вогонь спалахнув усередині палацу. Кажуть, під час якоїсь там гулянки бандити, розперезавшись, надумали запалити смолоскипи, а від них полум'я перекинулося на стіни. Згоріла майже половина палацу — од центральних сходів аж сюди, де ми з вами стоїмо. Згоріло і те, що залишалося в янтарній кімнаті: всі прикраси, золочені орнаменти, якими колись ми так милувалися. Завалилася підлога. Ось тільки залізні кістяки бра лишилися.

Вони замовкли надовго, бо говорити було важко. Потім Сергєєв знову обережно спитав:

— Ганно Костянтинівно, пробачте, а що тепер ви тут робите?

— Працюю разом з товаришами. Чого ж час втрачати! Палац відбудовуватимуть. І ми готуємося до цього.

— А