Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654 - Юрій Володимирович Сорока
Але перед тим як ми перейдемо до опису битв і походів, котрі випали на долю Богдана Хмельницького, хотілося б зробити спробу більш детально пояснити читачеві, як воювали у ті часи, яке озброєння застосовували, яку тактику.
Чомусь в образотворчому мистецтві та у літературі склався стереотип козака — воїна, котрий, на мою думку, дещо відрізняється від реальності. Я маю на увазі зовнішній вигляд козака. Чи пам'ятає читач ті картини бойовищ, де зображуються битви козацького війська з поляками? Так, не буду сперечатися, зображення козака з молодецьки заломленою на потилицю червоноверхою баранячою шапкою, одягненого в оксамитовий каптан з відкинутими назад рукавами, що в'ються у скаженому чвалі, немов крила казкового птаха, виглядає романтично. Не менш романтично виглядає й вишивана сорочка на козакові, котрий заносить блискавку своєї шаблі над головою закованого в залізо польського жовніра. Скоріше за все, так і виглядали славетні запорожці — тільки не на полі бою! Якщо мислити логічно, чи міг незахищений обладунками вояк протистояти захищеному, отримуючи одну за одною перемоги? Звичайно ні. Чи могли полки козацтва перемагати важко озброєну кавалерію Речі Посполитої, кидаючи назустріч гусарським списам вояків, чиї груди були прикриті сукном та оксамитом, а голови лише хутром? Теж ні. Адже організація гусарських хоругов Речі Посполитої і їхнє озброєння мало змінилися від часів XIII–XIV сторіч, тобто від часів домінування на полі бою закутої у залізо з ніг до голови лицарської кінноти. До чого я веду? До того, щоб читач, уявляючи козацькі шеренги, вишикувані на полі бою перед лицем коронного війська, бачив перед очима не тих одягнених у свитини й вишивані сорочки чубатих парубків, яких з дитинства бачив на картинах, а вояків, озброєних згідно вимог свого часу: у металевих шоломах та місюрках, в кірасах або кольчугах, з залізними наплічниками і наруччями. Інакше бути не могло — напевне усі пам'ятають, чим закінчився досвід кавалерійських атак червоної армії на гітлерівські танки. Якщо провести паралель, такий приклад буде найбільш доречним. На полі бою, де вирішуються долі володарів і держав, повинен царювати паритет у озброєнні, інакше кінець битви буде передбачений.
Що ж являли собою військові сили середини XVII століття, коли на арену європейської політики вийшов Богдан Хмельницький? На той час Річ Посполита, котра майже не зазнала збитків під час Тридцятирічної війни, була надзвичайно сильною у військовому відношенні державою. Традиційно, ще від часів раннього середньовіччя, основну військову силу Речі Посполитої складала кіннота, залишаючи піхоті на полі бою роль допоміжної сили. Красою і гордістю польської кінноти були «крилаті» гусари. На відміну від решти європейських країн, в Польщі гусари не були легкою кіннотою. Навпаки, це була важко озброєна кавалерія, такий собі прообраз сучасного танкового корпусу. Кожний гусар мав на собі важку кірасу прикрашену залізними крилами, котрі здіймалися над головою вояка, закритий шолом, був озброєний пікою, мечем, шаблею або палашем та вогнепальною зброєю. Комплектувалася гусарська хоругва на зразок більш ранніх підрозділів лицарської кінноти — кожен гусарський «товариш» приводив з собою до війська від двох до десяти «пахолків», тобто людей, що служили особисто йому. Товариші, котрі були виключно шляхтичами, утворювали першу шеренгу наступаючих порядків гусарської хоругви, за ними шикувалися пахолки. Головною тактикою бою гусарської хоругви був удар піками на великій швидкості. За допомогою такого нехитрого, але напрочуд дієвого способу гусарські підрозділи, як свідчать сучасники, проходили крізь ворожі шикування «як ніж крізь масло». Необхідно зауважити, що таку тактику польські гусари перейняли від європейської лицарської кінноти середньовіччя. Як відомо, удар тієї кінноти стримати було майже неможливо. Закуті у броню, верхи на велетенських конях породи дістріе, лицарі протягом сотень років домінували на полях битв.
Іншим різновидом важкої кінноти у Речі Посполитій були рейтари. Назву свою ці вояки отримали від німецького слова «рейтер», тобто вершник. Тактика бою рейтарських рот дещо відрізнялася від тактики гусарії. Рейтари діяли переважно вогнепальною зброєю. Озброєні значною кількістю великих пістолетів, або бандолетів, як їх тоді називали, рейтари діяли ними під час бойового контакту з ворогом не менш ефективно, аніж гусари своїми пиками. Також на озброєнні рейтари мали різноманітну холодну зброю. Спочатку рейтарські роти на службі польської корони складалися виключно з німецьких найманців, але з часом у них почали служити й поляки. За традиційний чорний колір обладунків, а також за жорстокість на полі бою рейтари отримали назву «чорні дияволи», підтверджуючи її безліч разів горами ворожих трупів за собою.
Третім різновидом польської кінноти були драгуни. На відміну від попередніх двох, це була легкоозброєна кіннота. І хоча жупани й кільчасті панцирі драгун виглядали далеко не так пишно, як червоне сукно й срібло кірас на гусарах або лакована чорна броня рейтар, не варто недооцінювати ролі драгун як виду збройних сил Речі Посполитої. Перелік задач під час бою, що їх вирішували драгунські підрозділи, був досить численним. Ці вояки, а їх значною мірою комплектували саме з козацьких верств населення України, були досить універсальною військовою силою, спроможною протистояти важкій кавалерії або ворожій піхоті, здатною також на швидкі розвідки в глибокому тилу ворога, несподівані удари з тилу або флангів ворожого війська. Крім кавалерійських атак драгуни могли, спішившись, діяти і як піхотні підрозділи (наприклад, обороняючи табір). Це теж вагомо збільшувало їх цінність на полі бою.
Піхота, як вже було зазначено вище, була у війську Речі Посполитої другорядною силою. Така традиція встановилася від часів раннього середньовіччя. В більшості європейських армій давно переглянули таке відношення до піхотних полків, але Річ Посполита, відрізняючись консервативністю, не поспішала реформувати свої збройні сили. Як правило, піхотні полки складалися з так званої обозної челяді, тобто хлопів, приведених до війська своїми панами, що
