Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Він накинувся на мене як дикий звір; як я посмів щось вимагати в нього — голови села?! Він міг мене заарештувати та видати струківцям як комуніста. Я помітив як змінився мій сусід. Ще вчора це був тихий, дуже сумлінний і завжди добрий до мене чоловік. Я зрозумів, що мені було не варто залишатися в селі. Я мав тікати, щоб врятувати власне життя.[166]

Лейб-Рабинович утік. Наступного дня люди Струка вивели всіх євреїв села в поле, забрали всі речі та одяг і вимагали гроші, а потім вбили усіх, хто не зміг відкупитися.

Схожі події відбувалися і в Макарові, великому селищі сучасної Київської області, протягом 1919 року. Перший напад було організовано одним із місцевих ватажків. Його угруповання, котре один мемуарист описав як «банду босоногих підлітків з рушницями», з’явилося в селі в червні. Євреї поховалися як миші по норах; молоді люди, «розважившись стріляниною», почали нищити торгові лавки на ринку. Їхній лідер Матвієнко закликав місцевих селян приєднатися до них. Урешті-решт євреї погодилися на перемовини:

— 50 000, — сказав Матвієнко.

— Ми знайдемо гроші.

— У вас є дві години, — додав він зі злістю.

Вони виконали вимоги.[167]

А за кілька днів Матвієнко повернувся з новими вимогами: цього разу були потрібні цінні речі й навіть одяг. Через кілька тижнів він узяв шістьох місцевих євреїв у заручники, щоб обміняти їх на свого брата, котрого захопили більшовики, що воювали в області. Коли євреї запитали, чому він обрав заручниками саме їх, він знизав плечами: «Комуністи — це жиди, а усі жиди — комуністи». Через два тижні забрали ще шістьох євреїв: Матвієнко вимагав додаткові 150 000 карбованців викупу. Невдовзі місцеві мешканці вирішили приєднатися до гри й також почали вимагати гроші та брати заручників. Коли прийшли більшовики, то висунули свої вимоги, а після них повернувся Матвієнко. Євреї послали до нього делегацію, яку він одразу розстріляв. Після розстрілів його люди пішли по селищу, одразу вбиваючи усіх євреїв, яких вони знаходили: «Всього було вбито близько 100 людей. Як і слід було чекати, усе єврейське майно було розкрадено».[168]

Насильство над євреями позначилося на всіх, хто був його свідком, виконавцем або жертвою. Погроми, як і Громадянська війна, бруталізували населення. Воно швидко навчилося підкорятися волі людей зі зброєю. Методи, використані під час погромів, повернуться відлунням при вилученні зерна в 1921 році, коли Ленін запропонував брати заручників, щоб змусити селян віддати свої запаси. Ці ж методи також повторно застосують через десять років під час колективізації, коли «куркулів» тероризуватимуть так само, як і євреїв у 1919 році. Їх збиратимуть, роздягатимуть до спіднього, шантажем заберуть усе майно, їх принижуватимуть і над ними будуть знущатися, а декого і розстріляють.

У певному сенсі погроми стануть передвістям наступних подій. Радянські пропагандисти, котрі перекручували факти з української історії та підпорядкували історію, політику й журналістику для замовчування голоду, так само намагалися використати єврейські погроми для дискредитації українського національного руху. Радянські історики десятиріччями представляли Петлюру винятково як антисеміта. Вони заперечували участь Червоної армії у погромах; замовчували, що Директорія, а до неї й Центральна Рада, насправді передусім представляли національний рух.

Натомість вони підкреслювали зв’язок українського націоналізму з грабунками, вбивствами і насамперед — з усіма погромами. Доклали великих зусиль для збору «свідчень» проти Петлюри та генералів, з якими було пов’язане його ім’я, та опублікували ці матеріали різними мовами.[169] А самого Петлюру вбив у Парижі російський єврей Шолом Шварцбард, який стверджував, що таким чином помстився за погроми. Навіть якщо Шварцбард і не був агентом радянських спецслужб (як багато хто вважав на той час), то радянська пропаганда неодмінно посприяла демонізацїї постаті Петлюри в його уяві.

Українська громада в Парижі та в інших країнах боролася з цим тавром. Вони опублікували кілька звернень Директорії разом із промовами самого Петлюри від 1919 року, що закликали українських вояків захищати євреїв.[170] Звісно, це не могло пояснити, чому політика багатьох генералів Петлюри на практиці виявилась розбіжною із заявами їхнього лідера. Серед багатьох інших речей, яких не вистачало у пропагандистській війні між Радянським Союзом та українським націоналізмом, найбільше бракувало нюансів.

Українське селянське повстання спустошило село та створило в ньому поділи, котрі вже ніколи не зникнуть. Це повстання також докорінно змінило сприйняття України більшовиками. Якщо раніше більшовики ставилися до України як до «Південної Росії», провінції, котра їх цікавила передусім родючими землями та чималими запасами продовольства, то після буремного 1919 року вони вважали Україну потенційно небезпечною та вибуховою, а українських селян й інтелігенцію розглядали як ворогів радянської влади.

Повстання також навчило їх вбачати в Україні джерело майбутніх воєнних загроз, особливо через хаос, який спричинила остання кампанія Денікіна в Україні. Після кривавого літа 1919 року Денікін захопив Київ у серпні. Він узяв Курськ 20 вересня, а Орел 13 жовтня й зупинився за 200 км від Москви — так близько, що здавалося, він завоює її. Якби Денікін об’єднався з українськими національними силами, то, цілком можливо, він переміг би більшовицький режим ще до того, як той набрав сили. Натомість його непопулярна земельна політика, опозиція до українських інституцій, а також брутальна поведінка його офіцерів, спонукали українських партизанів нападати на лінії постачання його армії. Влада Денікіна на території України щодня слабшала, і він був змушений відступити.

Водночас наступ Денікіна проторував дорогу ще одному опоненту більшовиків. Як тільки білі відступили, Петлюра востаннє спробував об’єднати сили з маршалом Юзефом Пілсудським, польським національним лідером, який щойно допоміг власній країні відновити суверенітет. На відміну від Денікіна, Пілсудський не мав намірів окупувати центральну чи східну Україну. Хоча він і приєднав сучасну Західну Україну до нової Польської республіки, проте сподівався створити міцну українську державу, котра слугуватиме противагою радянській Росії. Угода, укладена обома лідерами, була пройнята глибоким переконанням, що «кожна нація має право визначати свою власну долю і вирішувати стосунки з сусідніми країнами».[171] Пілсудський виголосив промову українцям, окремі вислови з якої більшовики запам’ятали надовго:

Армія Польської Республіки, за моїми наказами, просунулася вглиб України. Я хочу, щоб мешканці цієї країни знали, що польські вояки викинуть з вашої землі загарбників, проти яких ви повстали зі зброєю, захищаючи ваші домівки від насильства, грабунку та поневолення. Польські війська залишаться в Україні доти, доки до влади не прийде легітимний український уряд.[172]

Поляки