Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Україні ЧеКа також проводила сувору і жорстоку кампанію проти політичних ворогів. Таємна поліція заарештовувала не тільки активістів національного руху, а й купців, банкірів, капіталістів, велику і дрібну буржуазію; колишніх офіцерів царської армії, державних службовців і політичних лідерів; аристократів та їхні родини; анархістів, соціалістів і членів будь-яких інших лівих партій, які не підтримали більшовиків. В Україні роль лівих партій була особливо важливою. Боротьбисти, радикальне ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів, мали чимало послідовників у сільській місцевості України. Незважаючи на те, що боротьбисти були ідеологічно близькими до більшовиків (наприклад, вони також виступали за радикальну земельну реформу), їх було виключено з уряду. До них ставилися з підозрою через попередню співпрацю з Центральною Радою.

Список ворогів більшовиків також включав донських та кубанських козаків на півдні Росії та України, котрі, як і запорозькі козаки в минулому, завжди мали досить відчутну автономію. Багато козацьких станиць під час революції виступили на боці білих. Проте деякі представники кубанського козацтва відреагували на революційні події по-іншому. Орган самоврядування більшості українськомовних кубанських козаків — Кубанська Військова Рада — у квітні 1917 року проголосила себе самостійною владою на Кубані, а з жовтня почала воювати з більшовиками. У лютому 1918 року було проголошено незалежність Кубанської Народної Республіки. У розпал Громадянської війни 1918 року російськомовні донські козаки також проголосили незалежність і заснували Донську Республіку — цим романтичним жестом вони нажили собі ворогів у Москві. Більшовики неодноразово характеризували їх як «природних контрреволюціонерів» та «лакеїв імперського режиму».

У січні 1919 року, після того як Червона армія увійшла до Донської області, більшовики видали наказ, за допомогою якого сподівалися позбутися донських козаків раз і назавжди. Солдатам наказано «проводити масовий терор проти багатих козаків з повним винищенням останніх; проводити нещадний масовий терор проти усіх тих козаків, які безпосередньо або опосередковано брали участь у боротьбі з радянською владою... Конфіскувати зерно та зберігати всі надлишки у призначених для цього місцях».[126]

Відповідальний за операцію чекіст Йосип Рейнгольд евфемістично назвав її «розкозаченням». Насправді, це було масовим убивством: 12 000 людей було страчено за «присудами» революційних трибуналів — так званих трійок, до складу яких входили комісар Червоної армії та два місцеві партійці, котрі з блискавичною швидкістю підписували смертні вироки. Після масових убивств відбулася етнічна «чистка»: щоб ще більше «розбавити» ідентичність донських козаків, сюди було переселено «надійних» робітників та селян.[127] Це стало одним з перших прикладів використання радянським урядом масового насильства та переселення людей з метою соціальної інженерії, а також важливим прецедентом для радянської політики, зокрема в Україні. Можливо, за прикладом «розкозачення» було марковано й термін «розкуркулення» — засадничий для радянської політики через 10 років.

Однак на той час явище «розкозачення» викликало тільки опір. У середині березня козаки станиці Вешенської, багато з яких спочатку підтримали більшовиків, повстали проти них.[128] Усі командири Червоної армії в Україні були помітно стурбовані цим фактом. Антонов-Овсієнко, головнокомандувач Української радянської армії (пізніше — Українського фронту), двічі написав Леніну та ЦК, вимагаючи послаблення жорсткої радянської політики, зокрема вказав й на необхідність співпраці з місцевими силами та українськими національними лідерами. Він запропонував увести до складу українського радянського уряду соціал-демократів та боротьбистів, які мали більшу підтримку на селі, ніж більшовики. Також закликав припинити викачку зерна та оголосити амністію українським селянам, які масово залишали лави Червоної армії.

Проте в Москві його ніхто не чув. Жорсткий диктат продовжувався й викачку зерна ніхто не скасував. Однак ця політика не мала успіху: Шліхтер спромігся відправити близько 8,5 мільйонів пудів зерна (139 000 тонн) у Росію — це була тільки крапля від того, що вимагав Ленін.[129]

Вдруге більшовиків було вибито з Києва в серпні 1919 року. Одночасно всю територію України охопило найбільше і найжорстокіше селянське повстання в історії модерної Європи.

2

Повстання, 1919

Народе український! Бери владу в свої руки. Нехай не буде диктатури: ні особи, ні партії. Хай живе диктатура трудящого люду, хай живуть мозолисті руки селянина й робітника. Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва!

Отаман Григор’єв, 1919[130]

Великим і страшним був рік 1918 після Різдва Христового, але 1919 виявився ще страшнішим за нього.

Михайло Булгаков, 1926[131]

Коли хрестили Нестора Махна, загорілася риза священика. За словами селян, це був знак: йому судилося стати великим бандитом. Коли в Махна народився перший син, рот немовляти вже був повен зубів. Селяни пояснювали це тим, що він був Антихристом.[132] Син Махна незабаром помер, та й історію про хрестини призабули. Однак суперечливі чутки продовжували кружляти навколо постаті Нестора Махна навіть після його смерті. Напевне, його можна вважати наймогутнішим і найхаризматичнішим українським селянським лідером, який постав із хаосу 1919 року. Як відомо, Троцький назвав послідовників Махна «куркульськими грабіжниками», які «замилюють очі несвідомим і найвідсталішим селянам».[133] Петро Аршинов, російський анархіст та шанувальник Махна, назвав його людиною, котра змогла об’єднати «революційний повстанський рух українських селян і робітників», коли «на всій неосяжній території України маси вирували й воювали численні повстанці», Махно «склав план боротьби та проголосив актуальні гасла».[134]

Дуже важко відділити зерно від полови при розгляді українського селянського повстання 1918–1920 років. І це пов’язано як із великою кількістю дійових осіб, так і з різними ролями, котрі вони відіграли, змінюючи противників та союзників, часто стаючи то на один, то на інший бік. Спочатку Махно був революціонером у Запоріжжі (колишній Олександрівськ). Після кількох арештів царською поліцією він просидів з 1908 по 1917 рік у московській в’язниці, де потоваришував з Аршиновим і став переконаним анархістом. Ця радикальна філософія, опозиційна до усталених норм, відрізнялася від ідеології більшовиків та українських націоналістів: Махно прагнув знищення держави, а не її зміцнення. Вийшовши з в’язниці після Лютневої революції 1917 року, він повернувся до України та почав створювати Селянську Спілку, яка швидко переросла в потужну селянську армію. Троцький з роздратуванням писав, що ця сила контролювала «маловідому державу Гуляйполе» — територію навколо рідного містечка Махна. Махно також відмовився визнати нову владу в Києві.

Армію Махна інколи називали Чорною через те, що його бійці воювали під чорними прапорами анархістів, а самих вояків — просто махновцями (більшовики — Махновщиною). Уперше люди Махна виступили проти Павла Скоропадського та його німецько-австрійських союзників, а також Симона Петлюри та його збройних формувань. Незадоволення першими почасти