Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум
Польська окупація була нетривалою. 13 червня Червона армія змусила поляків відступити. На початку серпня червоноармійці були вже під Варшавою. Пілсудський посунув їх назад після битви, яка увійшла в історію під назвою «Диво на Віслі». Польські війська знову увійшли в Україну, але їм не вдалося створити незалежну українську державу. Пілсудський підписав мирний договір у жовтні, а наступного року уклав угоду про державний кордон між Польщею і радянською Росією.[173]
Проте навіть після того, як рештки білих сил, що застряли в Криму, похапцем завантажились на кораблі та відпливли в Чорне море, думки про контроль над Україною не полишали більшовицьку уяву. Троцький пояснював у листі до колег, що встановлення миру в Україні буде важким. Незважаючи на воєнну перемогу Червоної армії, ідеологічна революція в Україні так і не сталася: «Досі радянська влада трималася в Україні (і не дуже добре) головним чином через міць Москви, завдяки великоросійським комуністам та російській Червоній армії».[174] Висновок був очевидним: Україну приборкали силою, а не переконаннями. І колись силу доведеться застосовувати знову.
Українська воєнна загроза зникла, але питання ідеологічної непокори залишалося. Український націоналізм було розбито на полі бою, але він продовжував притягувати до себе український середній клас, інтелігенцію та немалу частину селянства. До того ж, він загрожував цілісності радянської держави, яка і так намагалася впоратися з усіма національними відмінностями. Найбільш загрозливим було те, що націоналізм мав властивість приваблювати іноземні сили, особливо на кордоні з Польщею.
Українське повстання також поставило під загрозу увесь більшовицький проект. Справжні настрої його учасників знайшли відображення в радикальній, анархічній, антибільшовицькій риториці. Мільйони українських селян прагнули соціалістичної революції, але не більшовицької, і точно не під керівництвом Москви. Хоча українські лідери і представляли широкий спектр поглядів — від анархістів до монархістів — селяни повсюдно продемонстрували цілковиту одностайність своїх прагнень. Вони хотіли голосувати за власних представників, а не за комуністів. Вони хотіли забрати землю у великих поміщиків, але господарювати на ній бажали самостійно. Вони не воліли «другої панщини», якою їм здавалось колективне господарство. Вони очікували на повагу до своєї релігії, мови й традицій. Вони хотіли мати можливості продавати власне зерно підприємцям і ненавиділи примусову конфіскацію своєї продукції.[175]
Такі прагнення — соціалізму без авторитаризму, без більшовиків і комунізму — голосно відгукнуться протягом 1920-х років. Пізніше у ВКП(б) постане «ліва опозиція» Троцького. Проте саме Україна стала першим і найпотужнішим виявом антирадянських «лівих сил». «Жорстокий урок 1919 року», як пізніше буде названо повстання українських селян, більшовики запам’ятають надовго.[176]
3
Голод та перемир’я, 1920-ті
Саме зараз потрібно провчити цю публіку так, щоб протягом кількох десятиліть вони не сміли навіть подумати про опір.
Ленін у листі до В’ячеслава Молотова[177]
Наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку..., на яку із світових літератур вона мусить взяти курс? У всякому разі не на російську..., російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування.
Микола Хвильовий, 1925[178]
Перемир’я з Пілсудським, а також поразка Денікіна, Директорії та багатьох інших учасників збройного опору нарешті дозволили більшовикам силоміць встановити мир в Україні в 1920–1921 роках. Однак кровопролиття вдалося припинити не відразу: армія Махна ще воювала протягом літа 1921 року, а деякі сили Петлюри продовжували боротьбу ще й восени, незважаючи на те, що сам Петлюра втік. Тільки за перше півріччя ЧеКа вбила в Україні 444 селянських ватажки, і стверджувала, що ще тисячі «бандитів» продовжують діяти на селі.[179] Фелікс Дзержинський, засновник ЧеКа, особисто привіз 1 400 своїх людей для того, щоб допомогти в Україні покінчити з повстанцями.[180]
Не довіряючи настроям у Києві, нові лідери України перенесли столицю республіки до Харкова — подалі від польського кордону і ближче до Росії, врахувавши при цьому, що Харків був містом з великою кількістю російськомовного пролетаріату. Дивізії Червоної армії в Україні все-таки перебували в статусі чужинців, адже більшість солдатів походили з російських регіонів, що знаходились далеко від українського кордону.
Командувач Збройних сил України і Криму Михайло Фрунзе в промові, виголошеній 1921 року, зауважив, що Червона армія в Україні складається з 85% росіян і лише 9% українців. Решта — інші національності, включаючи поляків і білорусів.[181]
Цей хисткий «мир» не приніс процвітання. Постійна війна перетворила багатьох людей на біженців, зруйнувала інфраструктуру міст і сіл. Більшовицька політика майже вщент знищила економіку. Заборона торгівлі, націоналізація промисловості та провальні експерименти з колективізацією, а також використання примусової праці — все це далося взнаки. «Промисловість мертва», писав один спостерігач:
Торгівля існувала лише як порушення радянського закону. Сільське господарство ще в процесі комунізації, ледь досягло тієї стадії, коли виробленого продовольства, за умов рівного розподілу, ледь вистачало для підтримування сил мешканців країни. Адміністративний хаос і занепад залізничного та річкового транспорту унеможливили дистрибуцію. Кількість хворих, а також тих, хто потерпав та помирав від голоду, зростали.[182]
Прогнози були невтішними. Формально в Україні існував свій уряд, керований Комуністичною партією більшовиків України або КП(б)У — номінально окремої від Російської комуністичної партії більшовиків, з власним Політбюро та Центральним Комітетом. Однак на практиці всю політику визначали в Москві, як це було й раніше. На державному рівні Троцький закликав до мілітаризації економіки, використання примусової праці та конфіскацій — це були ті ж самі методи, котрі застосовували протягом кількох місяців після Жовтневого перевороту.[183] Під час візиту до Харкова Сталін оголосив про створення «Української трудової армії». У промові до КП(б)У в 1920 році він зазначив, що військова тактика, яка допомогла здобути перемогу в Громадянській війні, може бути використана в економіці: «Нині нам доведеться висунути своїх хазяйновитих унтер-офіцерів та офіцерів із робітників, котрі навчатимуть народ боротися з розрухою й будувати нове господарство..., для цього потрібно зростити своїх офіцерів праці».[184]
Відновлена риторика «воєнного комунізму» не тішила селян, і «офіцери праці», які вчили «новій економіці», навряд чи могли сподобатись хліборобам. На
