Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Останнім знайомим нам джерелом поповнення партійної каси були славетні, так звані «експропріації». Роз’яснимо, що це таке.

Імперській мові та культурі властиве традиційне лицемірство, яке походить із постійної необхідності «імєть хорошую міну прі плохой ігрє», тобто – торгуючи людьми, як худобою, – при всьому при тому прикидуватись цивілізованою нацією. З іншого боку, спробуйте там все називати на власні імена, так, – чи довго ви це витримаєте? – отже, певною мірою, – ще й інстинкт самозахисту. Звідси й нестримана схильність до іномовлень. Бо, «експропріація» походить із латини, де слово «пропріум» означає чиюсь особисту власність. А «експропріювати» тоді означатиме «вивласнювати», тобто, як не красти, то грабувати. Їхні нащадки розів’ють це мистецтво обхідних іномовлень аж до повної досконалості, та іменуватимуть миле їх жидофобським серцям знищення Ізраїлю, – як «ліквідацію послєдствій ізраільской аґрєссіі», або ґеноцид (без якого вони просто не можуть) чеченського народу – «навєдєнієм констітуціонного порядка в Чєчнє»; спритна братія, чи не так?

До цього – пригадайте й сучасність. Чи не йменують вони сьогодні звичайні кримінальні розборки з автоматною стріляниною білого дня – цивілізовано і культурно: «пєрєдєл собственності»? Саме таким «пєрєдєлом» були й «експропріації» – були гроші в банку, а опинились в партійній касі…

Отже, «експропріація» – то звичайнісіньке пограбування, та оті ґанґстерські напади на банки, так добре знайомі нам із американських «бойовиків», – то ті ж самі «експропріаціі банков» есерами, або соціал-демократами, через які вони поповнювали партійні каси.

Ми, під владою тієї ж самої партійної номенклатури, – часом дивувалися розквітові злочинства, але – чи варто? Бо ж – саме вони – кримінал і злочинство, стояли – можна сказати, над колискою більшовизму. Вони починали, як звичайні ґанґстери, та не дивно, що так само й кінчають свій життєвий шлях.

Втім, ніяк не ліпше було воно й у проміжку, у тому «щасливому», про яке наливають нам сучасні «соціалісти». У передвоєнний період совєцької влади заарештований кримінальник радикально порізнювався від інших, як «соціально блізкій». Пам’ятаєте отой епос про Костю-капітана та його блатних, відомого Погодіна? В той час, як власники, інтеліґенти або селяни – то «соціально чужіє». Потім, по війні, коли політичні були у меншості, кримінальники допомагали партії їх «перевиховувати». Тому, дивуватися розквіту криміналу в наш час під крильцем колишньої партноменклатури, – може лише вкрай наївна людина, що прожила життя не задумуючись над тим, у якому суспільстві живе. Бо нове зрощення партії з мафією, з криміналом, почалося ще за Брєжнєва, та завершилося за Андропова.

Але, повернемося до минулого, бо ми ще не про все сказали.

Попався був на цьому колись і «наш вєлікій Сталін», коли в молоді роки брав участь в «експропріаціі Южно-Русского Банка» в Тбілісі. Він тоді необачно гульнув був на хутко здобуті гроші, та вперше й потрапив до буцегарні. З цього, власне, й починається його наступна партійна кар’єра…

5. Перший дзвоник. Японська війна

Знайомство з історією в межах, не те – Союзу, а навіть «соціалістічєского лаґєря», створює часом дивне враження. Наче історія якогось з отих «рівнобіжних світів»: та, й разом не та. Складена тресованими німчиками з НДР Ульбріхта «Світова історія» (Ляйпціґ, 1966), – містить чимало цікавого, у своєму особливому роді, ясна річ. Там на 959 сторінках є історії всіх існуючих на сьогодні країн, крім… самої Німеччини. Є там історія СССР, що тягне десь аж на 50 ст. Багато чого з неї можна й довідатись, різної мудрості; скажімо, про пленуми ЦК КПСС.

Є, з другого боку, – дивно скромні промовчування. Про російсько-фінську війну 1939–1940, всього й пишеться:

Спровокована в листопаді 1939 фінською військовою клікою за підтримкою імперіалістів інших країн совєцько-фінська війна покінчилася у березні 1940 миром, який провів новий совєцько-фінський кордон та забезпечив безпеку Лєнінґрада та Мурманска.

(с. 756)

Про війну совєцько-польську, ключову війну XX ст., теж – всього й маємо:

Війна проти польських інтервентів покінчилася перемир’ям у Ризі (12.10.1920); через мир у Ризі (18.03.1921) західно-білоруські та західно-українські області відійшли до Польщі.

(с. 755)

Що ж до війни русько-японської, то тут всього й тільки:

В російсько-японській війні 1904–1905 потерпіло сухопутне військо при Мукдені та флот у Цусімі – нищівної поразки, що й визначило програш війни.

(с. 748)

Тобто, простежуємо досить цікаву загальну закономірність, – чим більше десь накладали по шиї московському імперіалізмові – тим скромніше пишуть про це червоні німчики. Неспірно віддаючи при цьому першості російським перемогам, отій «Дер Ґроссе Фатерлендіше кріґ» (1941–1945), де вже їм, під їх Гітлером – у свою чергу наклали по шиї; хоч невдовзі життя переможців та переможених (навіть у тій недолугій НДР), – не можна було порівнювати. На це відведено цілу сторінку в статті про СССР та ще кілька у окремій статті «Друга Світова війна» (с. 907–917).

От такі, як бачите, пропорції, що засвідчують повну наукову неупередженість та об’єктивність авторів. Отже, будемо доходити до всього, як звичайно, на власний розум.

Росія, прихопивши у заслаблого Китаю під Алєксандром II Амурський та Усурійський край, та особливо – з побудовою Транссибірської залізниці, продовжувала просуватись далі; хапати те, що десь у когось починало погано лежати.

* * *

Китаю все XIX ст. дошкуляли, як не опіумні війни, так народні повстання, антифеодальні та антиманджурські. Останнє з таких прокотилося 1899–1900 (так зване «Боксерське повстання») й було задавлене тільки за допомогою військової інтервенції восьми європейських держав, якою командував німецький генерал, граф фон Вальдерзее.

На той час Китай був остаточно послабленою здобиччю, від якої всі його «помічники» так і пнулися щось і собі набути. Не так, як колись португальці в Макао, що створили там потужний бізнесовий центр, однаково вигідний Європі та Китаю, а так, по-сучасному, – в пошуках дурняка. Так Німеччина пригородила собі, на всякий випадок, порт Ціндао, а Великобританія – порт Вейхай, поблизу Порт Артура; а до цього додався й сам «русскій Порт Артур». Це протирічило змісту й духу російсько-китайської угоди, підписаної в Москві підчас коронації останнього імператора Ніколая II, та китайці радше очікували допомоги з боку Росії, яка, натомість, і собі прихопила кінець китайського півострова Ляодонґ у Жовтому морі. Та почала там будувати військово-морську базу Порт Артур; можна собі тільки уявити, як здивувалися в Пекіні. Інцидент полагодили пост фактум, оформивши на вигідних умовах аренду на певну кількість років (одні джерела подають 25, інші – 36). Але, не з Японією, яку китайці тільки-но спромоглися виперти з того ж Ляодонґу. Бо, від Порт Артура до японського кордону в проливі