Аналітична історія України - Олександр Боргардт

У березні 1583 загін казаков під командою п’ятидесятника Богдана Брязґі виступив з Кашлику походом на північ, униз Іртишем. Брязґа спочатку зустрів значний опір з боку приіртиських татарів та узяв приступом одне з їх містечок. Задля пристрашки він виділив «кращих людей» та «вожаків» і наказав їх стратити. З решти він узяв «шерть» (присягу), причому змусив їх цілувати шаблю, забризкану кров’ю.

(теж там, с. 286)

Тут доцільно буде затриматись у нашій захоплюючій подорожі Іртишем разом із «зємлєпроходцамі-казакамі», та подумати, яке враження це могло справити на місцевих мешканців. Не тих, зрозуміло, що були «страчені» ні за віщо, а тих, що були милостиво пощаджені добрими російськими людьми. Почитаємо для цього іншого автора:

Особливу повагу до людини, до її авторитету простежуємо, наприклад, у тому, що аборигенний суд беззастережно приймав показання свідків за основу у розборі справи, незалежно від того, був це чоловік або жінка, ближчий родич винуватого чи позивача або ж стороння людина. Недовіра до людини вважалася неприпустимою. За звичним правом заборонялося свідкам присягатись, останнє розглядалося як ущемлення їх честі та гідності…

І далі:

… Сама собою присяга, за уявою народів, вважалася достатньою мірою покарання для злочинця. Не мало значення: справедливо вона вимовлена чи брехливо. Сутність полягала на самому обряді присяги – обряді прилюдного пониження. Ми не зустрінемо в джерелах спогадів про примушення до присяги позивача, тільки звинувачені творили цю ганебну дію. Те, що присяга супроводжувалася всіляким ритуалом (ведмежа шкіра, запалена лучина і т. п.), повинно було підсилювати дійсність акту, його значення.

Присяга, як це можна вважати, була одним із видів покарання у північнообських народів за проступки проти загально установлених норм та правил. Російська влада, виходячи з іншого уявлення про сутність присяги, примушувала «шертувати» (давати присягу) сибірські народи, не знаючи, що тим самим піддають їх покаранню без причини.

(Н. Миненко, Северо-западная Сибирь в XVIII – первой половине XIX ст., Новосибирск, 1975, с. 214–215).

Підкреслимо, що «нє знать» того, що всі повинні були знати, то є типово російський фах. Не випадково, що тепер, та й в інші епохи, найбільш часто промовлювані слова, це – «ми нє зналі!» Колись висловлювалися й ще більш класично. Згідно свідоцтвам Зіґмунда Герберштайна та Адама Олеарія, запитаний про щось московит – радісно рапортував: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю, про то знают лішь Боґ да Вєлікій Ґосударь!» Отже, незнання чогось здавна зводилося до рангу чесноти. Та, й те сказати, а якби, наприклад, і знали, – тоді як? Невже не знущалися би, не примушували «шертовать»? – не віриться якось… Але, закінчимо з отим покидьком Брязґою:

Коли Брязґі зустрічалися біля ріки оселі, він приводив хантів до «шерті» та забирав у них під виглядом ясака всі цінні речі. Так, не зустрічаючи опору, загін обклав ясаком усі оселі вздовж нижнього Іртишу. Поблизу гирла Іртишу казаки 20 травня вранці зайняли чимале хантське містечко: перебивши сплячий караул, який його охороняв, вони вдерлися в дім Самара, якого літопис називає «главным князьцом» всіх приіртишських та обських остяків та убили його.

(И. Магидович, Очерки по истории географических открытий, Москва, 1957, с. 289)

Неважко, як і раніше, кваліфікувати ці дії з точки зору моралі та права, як відвертий розбій. Такими були казаки, ряди яких рясно поповнювалися кримінальними елементами тодішньої Московії – кримінальної держави, – «вєрниє слугі ґосударєви».

* * *

Проходили часи, аґресія змінювалася на сталий гніт та повсякденний ґеноцид, але єство казака – не мінялося. Наведемо тепер дещо з російської літератури. Наведемо характерний уривок зі значно пізнішої та наче мирної епохи. Місце дії – південний Урал, береги Жаїку. Час – минуле XIX ст. – «вєк пара і елєктрічєства». Діючі особи – уральські казаки. Їх завданням була «защіта отєчєства» від «дікіх стєпних кочєвніков» – сусідніх казахів, на землях яких вони розташувалися. Як буде видно з наступного уривку (ми зберігаємо мову оріґінала) вона здійснювалася вельми плідно.

– Усмирили мы их… Помню я еще Давыд Мартемьяныч (Бородин, атаман уральських казаков в первой половине XIX в.)… Вот усмирял кыргыз, а-ай! Бывало чуть-что – берет сотню казаков, и айда в степь на аулы… Он посмотрел на меня, и в старых глазах мелькнул огонек.

– Так они чего делали, кыргызы-то… Видят – беда неминучая, сами кто уж как может измогаются, а ребятишков соберут в какую ни на есть самую последнюю кибитченку да кошмами заложат… Значит – к сторонке… Ну, казаки аул разобьют, кибитку арканами сволокут, ребятишки и вывалятся, бывало, что тараканы…..

– И что же?

– Да что: головенками об котлы, а то и на пики…

Старик говорил просто, все улыбаясь тою же старческою улыбкой. Ветер слегка шевелил седую бороду и редкие волосы на обнаженной голове казачьего патриарха. Мне вспоминалась повесть И. И. Железнова, чрезвычайно популярная среди уральцев, настоящая казачья епопея. В ней герой Урала, Василий Струняшев, тоже разбивает головы киргизских ребят о котлы. «Змею убивать, зубов не оставлять», – говорит он, и уральский писатель с умилением изображает своего свирепого героя.

(В. Г. Короленко, У казаков (из летней поездки на Урал),

Полное собр. соч., Санкт-Петербург, 1914, т. VI, с. 171).

Зробимо тут деяке уточнення: ідеться насправді не про киргизів, до яких у їх горах на півдні ще не дісталися казачі розбійники, а про звичайних казахів. Звідки виникла плутанина, від безмежного московського невігластва, чи то від безмежного ж расистського зверхництва, – зараз важко й з’ясувати. Найбільш повчальне, що можна винести з цього уривку, так це те, що моральний рівень російського суспільства, від «плюґавоґо казачішкі» до всіма поважаного письменника І. Жєлєзнова, – є вражаюче однаковий.

Свій звіт про розповідь старого казака В. Короленко закінчує словами: «І при цьому погляд – справжнього праведника».

В. Короленко дав нам сухий репортаж із фактів своєї подорожі Уралом, тільки мимохідь згадуючи кровожерного «казачьєґо пісатєля» (!) І. Жєлєзнова. Але, є й російські письменники, вже не «областнікі», а приписані офіційно до «вєлікой русской літєратури», та не менш далекі від людської моралі. Одного з них, Артєма Вєсєлоґо (очевидно – псевдонім), пригадав Євген Гуцало у своїй блискучій статті «Всяка хурда мурда» (Літ. Україна, № 34 (4547), 26.08.1993). Пригадаємо трохи звідти й ми, отой його роман про Єрмака «Гуляй Волга» де він – дослівно – милується на «подвиґі» своїх казачих «ґєроєв».

Бунтовали на Каме черемисы и башкирцы, задавленные непосильным ясаком. Казаки к ним сплавали – самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью.

Далі – більше, як у них кажуть: «аппєтіт