Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

до мистецтва. Він говорив про янтар, про цінності, привезені до Кенігсберга під час війни з фондів мінського та харківського музеїв — словом, про те, що, по суті, радянське командування знало. Але у кожному реченні капітан інтуїтивно відчував щось недоговорене; слідчого весь час не залишало почуття, що. основного Роде не написав. Рєзвов навіть перегорнув було сторінки, щоб подивитись кінець, але посоромився власної квапливості і терпляче читав по порядку.

На наступній сторінці його увагу привернув такий абзац:

«Картини харківського музею, запаковані у ящики, ми вивезли у Вільденгоф, поблизу Цінтена (50 кілометрів від Кенігсберга), в грудні 1944 року. У цей же замок вивезли в 98 ящиках і зібрання київського музею, в тому числі 800 ікон — найціннішу в світі колекцію, їх доставила науковий співробітник Руденко».

Слідчий зробив олівцем позначку: «Вільденгоф. Неодмінно оглянути. Хто така Руденко?» Потім читав далі.

«Янтарний кабінет, одержаний з Царського Села влітку 1942 року, розміщено у замку. В липні 1944 року його перенесено до безпечного приміщення, від нальоту англійської авіації він не потерпів. На початку 1945 року під моїм наглядом був запакований і схований у лівому крилі замка. 5 квітня, напередодні штурму, був на тому самому місці. Потім його…»

Тут записи обривалися.

Марно Рєзвов розпорював гострим ножем підкладку папки. Даремно він поламав стіл, розколов на дрібні дощечки ящик. Все було марно. Більше ніяких паперів він не знайшов.

Загадкова фраза: «Потім його…», слова, якими, без сумніву, починалася розповідь про те, де сховали янтарну кімнату, так і залишилися загадкою. Відгадати її міг, очевидно, тільки сам Роде. Але доктор був мертвий, і навіть трупа його не знайшли.

А через кілька днів органи державної безпеки встановили, що смерть доктора Роде та його дружини не була такою звичайною, як твердив німецький лікар Пауль Ердман,

Ні на які хвороби Роде і його дружина не слабували.

Їх отруїли.

І ще з'ясувалося, що доктора медицини Пауля Ердмана в Кенігсберзі ніколи не було.

Зрозуміли і багато іншого, на що раніше не звертали уваги: і постійна настороженість Роде, і його прагнення поговорити з Барсовим віч-на-віч, і пригнічений стан, викликаний необхідністю виконувати чиїсь таємні доручення, і, нарешті, те, чому він і його дружина загинули саме в той вечір, коли доктор готовий був розповісти таємницю, відому дуже небагатьом.

Все це тепер було зрозуміло, але таємниця янтарної кімнати лишалася таємницею.

Розділ четвертий
СЕРГЄЄВ ПРИГАДУЄ

1

Сергєєв розплющив очі. Над ним тьмяно біліла висока стеля, гойдалася, розпливаючись, лампочка без абажура. Вона то збільшувалася, то зменшувалася, то раптом починала кружляти. Довелося знову склепити повіки. Скільки минуло часу, він не знав. Олег Миколайович знову опритомнів від ласкавого дотику руки.

— Нарешті прийшли до пам'яті, — промовив лагідний жіночий голос. — Може, пити хочете?

Тепер Сергєєв, здається, опритомнів по-справжньому. Трохи підвівшись, він оглянув незнайому кімнату. Вона була зовсім невеличкою і майже порожньою. Тільки біля ліжка стояла тумбочка, вкрита серветкою, та під стіною — стілець з різьбленою спинкою.

— Лікарня… — промовив Олег Миколайович.

— Госпіталь, — коротко поправила жінка. Сергєєв, зібравши сили, повернувся до неї.

— Тиждень пролежали без пам'яті, — відповіла вона на німе запитання. — Сильно вас, мабуть, ударили. Нічого, тепер все минуло. Одужаєте. У нас лікарі хороші. Лікарень поки що немає, військовий госпіталь всіх обслуговує. Відпочивайте. Скоро їсти вам принесу.

Потяглися дні довгі, сірі, стомливо одноманітні.

Олег Миколайович усе ще почував себе погано. Часто втрачав пам'ять, годинами і навіть днями лежав непритомний. Потім знову ставало легше, можна було трохи поговорити з черговою сестрою, перекинутися словом з лікарем.

Переборюючи провали в пам'яті, Сергєєв пригадував події до тієї зустрічі на вокзалі у Кенігсберзі, яка привела його сюди, на госпітальне ліжко.

2

Олег Миколайович повернувся після демобілізації в Ленінград погожого вересневого ранку.

Була благодатна, прозора і тиха осінь — на диво суха, без туманів, без дощів і сльоти, осінь, щедро облямована бездонною блакиттю неба і води у Неві, Невках та каналах, лагідна і тепла.

Сергєєву пообіцяли роботу у міському екскурсійному бюро, яке організовувалося заново. Але поки що створювати бюро, очевидно, не поспішали, і у Олега Миколайовича раптом виявилося багато вільного часу. Це його не дуже засмутило.

Сергєєв прокидався рано і, нашвидку випивши міцного чаю, вирушав по знайомих і рідних місцях, які завжди хвилювали його.

Початок прогулянок завжди був однаковий. Сівши на Звенигородській у трамвай, Сергєєв їхав уздовж вулиці Марата, яку ніколи не любив за відсутність зелені і облуплені фасади, виходив на останній зупинці біля Невського і потім брів проспектом до Двірцевої площі. Ставав біля Анічкового моста, тисячний раз милуючись чудовими в своїй мужній простоті постатями юнаків, живою грою мускулатури бронзових коней і, не перестаючи дивуватися — теж у тисячний раз — майстерності їхнього творця Клодта, скоса дивився на закіптявілий гостиний двір. Мовчки стояв під величним Олександрійським стовпом біля Зимового, а потім, швидко пройшовши через садок, зупинявся навпроти Мідного Вершника. Довго розглядав підняту вгору скелю, читав латинський напис на цоколі, пригадував знайомі з дитинства пушкінські рядки. Відкидаючи назад голову, дивився на замальований тепер камуфляжем купол Ісаакія і тільки потім знову сідав у тривай і їхав на Петроградську, на Васильєвський чи до Нарвської або ще далі — у Автово.

Повертався Сергєєв уже поночі, втомлений, голодний, але у піднесено-радісному настрої — ну, прямо тобі юнак після побачення!

Так минув тиждень. Олег Миколайович вирішив, що Ленінграду приділив досить уваги. Тепер настав час навідатись у Пушкіно, місто, з яким у нього була пов'язана одна з найбільш пам'ятних сторінок біографії.

Приготувавши звечора трохи харчів, Сергєєв раніше