Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

Роде повільно підвівся навпочіпки, потім чомусь став навкарачки, оглянувся навколо, немов шукаючи підтримки.

— Встаньте! — владно повторив професор. — Чуєте? Вам наказують!

Старик повільно випростався. Губи його беззвучно ворушилися, очі бігали, на лобі прорізалися глибокі зморшки.

— Що ви тут робили? Чого прийшли вночі у замок? — допитувався Барсов. Роде лише ворушив безтямно губами. Було, зрозуміло, що від нього нічого не доб'єшся. І це ще більше вивело Барсова з рівноваги.

— Ви… ви негідник! Я вас… я вас… — професор шукав потрібне слово і не знаходив його. І раптом, мабуть, несподівано для себе, згадавши, що тепер він — полковник, наділений великими правами, різко закінчив: — Я вас заарештовую на п'ять діб. Відбуватимете покарання на гарнізонній гауптвахті!

— На гауптвахті? — вражено перепитав Роде, до якого повернулася мова. — Дуже добре, дуже добре. — Певно, йому ввижалося набагато суворіше покарання.

З замка Роде йшов, опустивши голову, по-старечому човгаючи підошвами по бруківці. Він насилу тягнув ноги.

— Воміт вірт ее алес беендет, воміт вірт ее алес беендет?[14] — шепотів він.

А вранці Барсов скасував свій наказ, дивуючись власній надмірній гарячності. Він міркував так: безумовно, Роде зробив негідний вчинок, потай знищив якесь, можливо, дуже цінне листування. Та чи в листуванні суть, коли потрібні картини, викрадені в нашій країні? Цілком можливо, що листування мало особистий характер. Треба обов'язково довідатися, які обставини примусили літню статечну людину блукати ночами серед руїн. Одне слово, багато що лишалося нез'ясованим. Що б там не було, але садити відомого вченого на гауптвахту, як провинного солдата, нікуди не годиться!

Так міркував Барсов, щосили намагаючись зам'яти неприємну історію. Професор відчував себе вкрай незручно: не зумів правильно скористатися владою, розкокошився, як хлопчисько-лейтенант, щойно випущений з училища.

Отак міркуючи, він навіть не спитав Роде, які ж папери той палив. І знову не звернув уваги на зміни у поведінці Роде.

Здавалося, доктор не тільки не пам'ятав кривди, але навіть шукав зустрічі з своїм радянським колегою, намагався залишитися з ним сам на сам. А в присутності своїх співвітчизників ставав замкнутий, замовкав, озирався навколо, немов чогось боявся.

Але Віктор Іванович так і не помітив нічого. Зате помітили інші.

На розі вулиць Хаммерверг і Ратслінден, недалеко від будинку Академії мистецтв, стояло двоє. Вогники сигарет освітлювали їхні обличчя.

— Шеф незадоволений вами… є-є… як там вас… ага, Леонтьев. Непогане прізвище. Звучить. Але ви не справджуєте наших надій, Леонтьев, і це вже звучить погано. Насамперед, для вас. Розумієте?

Другий мовчав.

— Вам нема чого сказати? А зрештою, від вас вимагаються не слова. Нам потрібні діла. Не для того ми забезпечили вас російськими грішми, чудовими документами і дефіцитними тут харчами, щоб ви купували собі дівчаток і кейфували. Це може погано закінчитися, Леонтьев. І мені шкода вас. Ви ще молодий, у вас життя попереду — західна зона, блискучі «мерседеси» і… жінки. Але це треба заслужити!

— Що я повинен робити? — глухо спитав той, кого називали Леонтьєвим. — Я готовий виконати будь-яке завдання.

— О, чудово! Як це говорять ваші росіяни? «Я слышу речь не мальчика, но мужа». Бачите, я теж знаю російську літературу, недаремно Дерптський університет був колись моєю «альма матер». А втім, це справи не стосується. Слухайте.

Вогник сірника на мить освітив кущисті, немов наклеєні брови. Розкуривши сигарету і сховавши її у рукав, незнайомий вів далі:

— Ви знаєте Роде? Звичайно, знаєте. Так ось, його поведінка нам не подобається. Доктор надто зблизився з росіянами. Не сьогодні-завтра він може виляпати їм те, що довірено йому зберігати. Наказ шефа такий…

Він нахилився і прошепотів щось на вухо Леонтьеву. Той здригнувся, трохи помовчав і тихо відповів:

— Добре. Буде зроблено. Гроші?

— Гроші — після роботи. Бувайте.

Людина зникла у темряві.

Одержавши повідомлення про смерть Роде, Барсов негайно поїхав у військову комендатуру, а звідти у супроводі слідчого на Беекштрасе, 1.

Квартира Роде була замкнена на ключ. Слідчий зламав замок і навстіж розчинив двері.

Все свідчило про те, що тут недавно побували сторонні: і недокурки сигарет, і брудні сліди на підлозі, і наспіх вийнята з шафи білизна.

Сусіди розповіли, що минулої ночі з будинку Роде винесли дві труни, поставили їх на воза, і скромний траурний кортеж вирушив невідомо куди. Його супроводжували кілька незнайомих чоловіків.

Ретельний обшук, зроблений у квартирі, не дав спочатку ніяких результатів.

Здавалося, слід було заспокоїтися і погодитися з версією про смерть через гостру дизентерію, тим більше, що ця хвороба справді спалахнула у ті дні в місті, а лікар, який підписав свідоцтво про смерть, під присягою підтвердив своє показання.

Та раптом ця певність серйозно похитнулася. Стало відомо, що лікар Пауль Ердман, який лікував Роде, зник з міста.

А головне почалося пізніше.

Якось увечері слідчий Борис Рєзвов востаннє завітав у будинок на Беекштрасе. Сівши у задумі за письмовий стіл, він машинально затарабанив пальцями по верхній дошці, насвистуючи пісеньку, — це, як запевняв він товаришів, допомагало мислити.

Поринувши у роздуми, капітан раптом помітив, що кришка стола наче посунулася під його вказівним пальцем. Зацікавлений капітан натиснув дужче; всередині щось клацнуло, а потім над великою шухлядою столу відкрився ще один ящичок, зовсім неглибокий, схований у дошці.

Рєзвов швидко, немов побоюючись, що ящичок захлопнеться, зазирнув всередину і спритно витяг вузьку папку у сап'яновій палітурці з монограмою «А. Р.».

У папці лежало кілька аркушів паперу, списаних знайомим тепер слідчому почерком Роде. «Моя сповідь», — прочитав капітан.

Роде почав свою розповідь здалеку. Він докладно розповідав про дитинство, юність, роки навчання, свою любов