Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Наука, Освіта » Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Читаємо онлайн Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий
60-х роках люди масово почали валити ці хати і будувати собі нові, цегляні. У 54-му році була страшна засуха. Близько 15 сімей поїхали на захід: Львів, Дрогобич, Самбір. Там і осталися.

Михайло Стефанишин, 1931 р.н., Жолобок

Уже зима, а у мене ще сіни були не помазані. Все сам робив: добудовував, стіни мазав. А хати такі: по кутках — опалубки, а посерединісоняшник. Холоди, а палити нема що. Бадилля з соняшника збирали, солому, курай. Наші люди не привичні до такого, не мали практики. Але вижили.

Марія Витязь, 1927 р.н., Жолобок

Церкви в селі не було. В 54-му році ще ходили пішки в Маріуполь у церкву і за хлібом.

Не знали ми, як то палити вугіллям. Перший раз ледь не вчаділи, так у голову вдарило...

Ірина Мазур, 1926 р.н., Коросно

Село у нас велике було і нас поділили. Мене вагітну у Крас-ноармійськ,а мамув Октябрь. Ніхто нас не питав, хто з ким хоче. Змінити вже нічого не можна було, як ми приїхали. Через місяць я народила хлопчика. А ще через місяць приїхав бригадир і каже: неси дитину в садок, бо тобі вже треба на роботу. Я у плач: не залишу дитину. Нас таких було четверо, і нас хотіли судити. Одну жінку, котра мала дитину грудну, посадили на 3 місяці... Тоді прийшла мама, забрала дитину до себе, а я пішла на роботу.

Катерина Вицівська, 1900 р.н., Кривка

Спочатку люди речі не розпаковували, дерева не садили, все думали, що вернуться. А як вже віру втратили, тоді почали воду з криниць носити, садки почали рости. Пташки у садки прилітати почали. Веселіше стало.

Михайло Вуйцик, 1922 р.н., Літовищі

Тут носили парусові туфлі. Нагорі полотно, а внизу — гума. У мене дуже великий розмір ноги, я ніде не міг собі купити вбу-тися. їздив у Кривий Ріг, Нікополь, Каховку, ніде не міг купити. Проїздив 150 рублів, щоб за 90 рублів купити нарешті собі взуття. А я вмію шити взуття сам. Спочатку, як тільки приїхали, я шив взуття вчителям, ремонтував. Потім кричали, що таким не можна займатися. їм можна було нас переселяти, а мені собі вбутися зробити не можна було! Отака була правда.

Леся Завадська, 1931 р.н.,

Літовищі

У Дудчанах була нестерпна спека і плавні з комарами. Життя там було неможливе, справжня каторга.

Хто звик до шуму наших лісів і гірських потічків, той божеволів від цих диких степів. Ми повернулися, хоч не додому, бо це було вже неможливо, але все ж ближче до рідного порогу. Я живу в Ходорові і дуже сумую за друзями свого дитинства: Срогими, Крохмалями, Ковалями, Славичами, Грициками...

Іван Славич, 1929 р.н., Літовищі

Наші люди жили серед лісів, тож вміли гарно обробляти дерево. Багато чоловіків пішли столярувати, працювали на пилорамі. Тяжко робили, а тут ще й степ, пилюка, влітку дихнути немає чим. Жінок направляли бавовну збирати. Вдень сонце пече, а під вечір комарі кусають. Але потім клімат трохи змінився, бавовна перестала розкриватися, потім її взагалі перестали садити. Також багато наших жінок працювали на фермах.

Михайло Кріль, 1927 р.н., Лип’я

Нас виселили в Павлівку, як і всіх лип'ян. Тато був на Сибіру, мама померла, а ми приїхали з бабцею. Тато оженився в Сибіру, там народилося у них троє дітей. Потім ми з Павлівки приїхали до тітки у Долину. Майже половина лип'ян поступово перебралася на захід - у Долину, Стебник, Дрогобич. А в Павлівку я щоліта їздив на заробітки — сторожував на колгоспному городі. Батько повернувся з Сибіру 88-го року і помер у Павлівці. Там зараз ґаздує мій двоюрідний брат Кріль Федір.

Василь Моцьо, 1932 р.н., Лодина

Влітку більшу половину спекотного дня люди проводили в пивницях. Спеку переносили особливо тяжко. Але й взимку було нелегко. Важко було нагріти хату соломою, не всі достатньо заготовили брикетів кізяку, дим від якого виїдав очі. У хатах порозсихалися і покривилися вікна, з вологого саману по стінах повиростала пшениця і бавовна. Понад кілометр носили воду на коромислах. За хлібом йшли 15 кілометрів у райцентр. І таку ж відстань долали щонеділі до церкви.

Катерина Лило, 1938 р.н., Мочари

Я приїхала сюди з Красновки. 20 років була дояркою. 14-17 гектарів за сезон пололи соняшника, кукурудзи, бахчі. Тут у Солнцево такі самі дерев 'яні хати, як у Красновці, де люди з Рябого. Тільки у Красновці шлаконабивні.

Марія Лучна, 1912 р.н., Панищів

Місцеві молоді більше їхали в місто, а наші люди працювали на фермах. Документів нам не видавали. А наші люди купи трималися — батьки, брати, сестри. То ж для нас спочатку чужина була!

Ян Капраль, 1936 р.н., Поляна

Прийшла новина, що хто має польське коріння, той може їхати в Польщу. В 58-му році тільки Сташек, мій брат, встигнув виїхати. Він дітей не мав, господарство все швидко продав і поїхав з валізами. Тоді тільки 2 тижні давали, щоб зібратися і оформити документи. Приїхав Сташек у Поляну, побудувався, але не на нашому місці, а там, де колись євреї жили. Він думав, що ми повернемося і будемо будуватися. Родин 10 поїхали в Польщу. В

62-му році, коли я туди приїхав уперше, мені пропонували: залишайся тут, дітям і жінці ми зробимо виклик. Але я не хотів ризикувати. Тоді такі часи були...

Юзефа Капраль, 1939 р.н., Поляна

Після школи у 15 років я пішла полоти у поле, тоді — на ферму. Як хочеш іти у 8 класйди в російську школу. Село тут — болгарське, української школи не було. З 7-го класу пішли наші дівчата доярками, свинарками, і так піднявся за наших людей колгосп.

Анастасія Коваль, 1922 р.н.,

Анастасія Коваль

Поляна

У нашому селі були й польські сім'ї.

Але як нас виселяли, полякам лишитися не дозволили, разом з нами їхали. А як Сталін помер, тоді можна було вернутися, хто документи виробить. Але тільки полякам.

Катерина Шумове ька, 1929 р.н.,

Панищів

В 51-му році був неврожай, а в 52-му році вродило дуже. Заробили люди по 2-3 тонни пшениці. Бо наші люди робили чорно. Без вихідних, без відпусток.

Михайло Ковальчик, 1928 р.н., Панищів

В 57-му році верталися додому люди, які мали польське коріння. їхали з Одеси і я хотів поїхати. Але сказали, що не можна, що Миколаїв — засекречене місто, і я не вернувся. Полякам казали, коли виселяли:

Відгуки про книгу Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: