Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

великі, горня молока кожна дитина просить, а корова трави навіть влітку немає. На Херсонщині, куди мою родину вивезли, бо я народився в іншому селі, трави трохи є, там є де череду пасти. Ганна Гладіліна, 1933 p., Хревт

У 51-му році возили ліс на станцію в Береги. Аж до самого виселення. Призналися під кінець: з того лісу будуть вам хати. Обіцяли хати і ключі, а довелося жити в хатах з глини, не з дерева, ще й самим все доробляти.

Федір Мазур, 1932 р.н.я Хревт

Хати тут будували з саману. Брали землю з соломою і місили. Ставили стовпи, набивали глини, а потім забивали рейки, щоб та глина трохи трималася. Ці хати — пародії на справжню хату. Хай вони залишаться не для людей, а для музеїв, як реліквії того часу.

Павлина Сомар, 1939 р.н., Хревт

Як приїхали в Пересадівку, одна коробка була, перестійки самі ставили, валькували самі. Корова жила у сараї в місцевих людей, ми їх попросили.

Ганна Турецька, 1932 р.н., Хревт

Приїхали ми сюди. На хаті висів комин, але груби не було. Хати були з сирої “цегли", а та цегла — з глини і піску. Метраж хати — десь метрів 8 на 6.

Єва Кріль, 1918 р.н., Чорна

Вже за руских заставляли нас ліс рубати, нам казали: то для вас, щоб ви на новому місці побудувалися. А як ми приїхали в Тельманово, то 6 стовпів забили, рейки навскіс, а потім поміж ті рейки почали болото набивати. Ми як побачили таке діло, то втекли у Мічуріно — село в Тельманівському районі — поки там нас не приписали.

Іван Файчак з сином у Пересадівці, кінець 50-х pp.

Криве Озеро. У 1951 р. — єдина криниця для переселених зі Скородного

«Почали гадати, як нам виживати»

Спогади про пристосування до нових умов

Тяжко переживаючи розлуку з батьківщиною, більшості виселених з часом однак вдалося пристосуватися до умов українського півдня. Багато з опитаних запевняють, що якби можна було обирати місце мешкання самостійно, або якби вже після виселення ніхто не обмежував міграції і вони мали на руках документи, то їхні батьки і вони самі неодмінно поїхали би на захід України.

Виселені, котрі мали польське коріння, після смерті Сталіна обмірковували перспективи повернення на батьківщину. За спогадами, можливістю повернення скористалися далеко не всі внаслідок обмежень у термінах і чисельних адміністративних перешкод.

На півдні бойки намагалися возз'єднати родини, як наприклад, мешканці Коросна, котрі потрапили в різні населені пункти.

Любомир Лесишак, 1940 р.н., Бандрів

Почали ми будувати хати. Матеріал давали. Тягнулося те будівництво до 53-го року, поки Сталін не помер. В 53-му році мій батько і ще три чоловіки першими приїхали у Львівську область. Це було якраз після смерті Сталіна. Потім родичі й сусіди почали їхати в Західну Україну — Червоноград, Бузький, Жидачівський, Дрогобицький, Самбірський райони. По всій Галичині роз'їхалися люди з нашого села. Фактично втікали, бо Сталін помер і вже було вільніше. Втікали не тільки тому, що такий вже голод був у тих колгоспах, а також тому, що кожен звик до зеленого краю, людям важко було в полинових степах. Але це ще не все. З Донеччини по втікали, а на заході не хочуть нас приписувати, давай штрафувати. Тільки ми вже всіма правдами і неправдами старалися залишитися тут, щоб не вертатися у Сталінську область. Тому в тих трьох селах, куди нас з Бандрова привезли, залишилося дуже мало родин, переважно усі виїхали на захід і там залишилися. Прижилися, розжилися, бо робили.

Катерина Матішак, 1930 р.н., Бистрий

Не подобалося нашим людям жити в степу, а з колгоспу би нікуди не випустили. Тоді хлопці їхали на курси шоферів, комбайнерів, а назад не поверталися. А дівчата мали один шанс — вийти заміж за хлопця з західної України, щоб можна було виїхати.

Микола Матішак, 1927 р.н., Бистрий

Я працював у Бистрому на копальні і мене не виселили в Миколаївську область, а перевели як нафтовика в Долину. Через рік після того, як наших людей виселили, поїхав я у Жовтневе, щоб одружитися з дівчиною з Бистрого. Приїхав, та й хотіли ми шлюб узяти в церкві. Церква була далеко, аж за 12 кілометрів у Мариновці. Голова колгоспу як довідався, що ми хочемо вінчатися, не дав нам підводи. Каже: якби не йшли до церкви, я би вам дав, а так — ні. Довелося тоді 12 кілометрів пішки йти в церкву. Потім привіз я свою Катерину в Долину, а до бистрян на схід ми відтоді тільки у гості їздили.

Василь Шимін, 1930 р.н., Бистрий

На сході наші люди приживалися дуже важко. Людину з гір кинути у степи — це все одно, що рибу з води викинути на берег. А влада все передбачила, щоб люди не втікали на захід: з колгоспів нікуди не випускали. А я був молодим хлопцем, я не хотів жити у пеклі. Записався на курси водіїв, бо тільки так документи давали. А потім втік на Західну Україну. Тут теж нас було заборонено приймати, спочатку жив упроголодь. Але згодом влаштувався на роботу, життя налагодилося. За тим, що поїхав ближче до дому, ніколи не шкодував. Я досі співчуваю нашим людям, котрі залишилися там, бо людського життя у колгоспі вони не зазнали.

Катерина Єдинак, 1909 р.н.,

Гошів

У 54-му році був неврожай. Багато поїхали в Апостолове Дніпропетровської області, багато тоді верталися. Бо то вже всюди ми були не вдома.

Емілія Рідош, 1930 р.н., Гошів

За хати вираховували, а поки вирахують, то вже і хата та розвалиться. Розвантажували вагони з тим старим деревом, яке для нас перевозили, всі ті старі двериска, вікна...За черепицю платили, за шифер платили. Кізяком палили, щоб хліба спекти. Не було тут лісу. Води теж не було. Один колодязь був унизу. У Краматорськ йшли в гумових чоботах, як на свято. У Дружковці робили на цегляному заводі. Брали не грошима, а сірою цеглою, щоб збудуватися. У всьому собі людина відмовляла,і так усе життя...

Марія Косяник, 1924 р.н., Гошовець

Везли нас сюди з тиждень. На станції Добропілля по 2-3 тижні сиділи, щоб нас перевезли. Худобу гнали пішки десь

зо 50 кілометрів. Як приїхали сюди, то спали в одязі. Шахти тільки будувалися, вугілля не було. Хати дали 5 на 7 метрів. По 2 сім'ї жили в одній хаті. Тоді самі добудовували. В