Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Нагадаємо, на всякий випадок, що в Європі ідея центрального опалення, найбільш економічного та ефективного, – з’явиться тільки через довгі півтори тисячі років: у Голандії та Угорщині одночасно.

Коли побачив світ роман Алєксандра Сєдих – «Даурія», то що то є Даурія, знали лише нечисленні старожили. Нарід, що дав ім’я цілій країні – давно не існував. Але, «пєрвиє казакі», оті – від «курних ізб», – побачили й чимало цікавого:

Берегами Зеї вони зустрічали поселення з просторими дерев’яними хатами міцної будови, з вікнами, затягненими промасленим папером. У даурів були запаси хліба, бобових та інших сільсько-господарських продуктів, було багато худоби та домашнього птаства. Вони носили одяг із шовкових та бавовняних тканин. Шовк, тканини, металічні та інші вироби вони отримували з Китаю в обмін на хутра.

(И. Магидович, Очерки по истории географических открытий, Москва, 1957, с. 325).

Отже, щодо співвідношення культур, – жодних сумнівів бути не може: наступала на схід, саме й тільки, нижча культура.

Так само було з «географічними відкриттями» – нічого ці люди, що не уміли читати й писати – відкрити не могли.

* * *

У своїй аґресії казаки користувалися послугами новгородських провідників, оскільки в літописах Новгороду можна знайти відомості про народи Сибіру тисячорічної давності, почасти – місцевими провідниками. Усі народи Сибіру відмінно знали географію своїх місць поселення. Нагадаємо, що вже значно пізніше, 1843, російський мандрівник Олександр Міддендорф був украй здивований, майже шокований, коли один простий лісовий евенк поблизу Туруханска точно і деталічно викреслив перед ним весь басейн однієї з сибірських річок; отже, географію теж слід облишити, вона тут ні до чого.

Московія, затиснена поміж Європою – Великою Литвою, та Азією – Монгольським каганатом, – рано виробила для себе спосіб існування: сталу аґресію проти заходу чи сходу. Пильно вибираючи слабі місця обох. Шлях на схід відкрило їй остаточне падіння Алтин Орду, а там можна було збагачуватися хутрами, які цінувалися на Заході та за які можна було купувати зброю для подальшої аґресії. Східний напрям якої забезпечували саме казакі.

Там вони з’являються на «рубєжах русского государства» десь з XV ст., ці «рубєжи» за собою закріплюють, та де можна – просувають далі. Не всюди цей процес проходив однаково. На півдні він надовго зупиняється на Дону та на Кавказі, на сході – на Жаїку, за яким були казахи. На півночі та на сході цей процес був на ціле століття зупинений героїчним опором Коди – держави лісових полювальників, обських угрів, хантів і мансі. Але, згодом усе ж удалося захопити всю північну частину великого Євроазійського континенту. Перша половина XIX ст. пішла на «покорєніє Кавказа» російським імперіалізмом, а друга – на захоплення Середньої Азії.

Офіційно «освоєніє Сібірі» почалося з малого:

Заморська торгівля через Холмоґори створила підвищений попит на традиційні російські товари, насамперед на сибірську «пушніну» – шкурки горностая, куни, соболя. Населення північних областей першим відгукнулося на нові заклики.

(М. Белов, Подвиг Семена Дежнева, Москва, 1973, с. 11)

Що ж, як є попит – треба його задовольняти; потрібно «брать Сібірь», де все це є, та ще й у надвишку. Поготів, що:

Випадкові походи не могли вирішити задачі закріплення величезних сибірських теренів за російською державою. Москва це розуміла. Настав час вести планове освоєння та заселення Сибіру.

(теж там, с. 20)

Не треба думати, як це підказує нам автор, що росіяни «осваівалі» ніким не заселені безнаглядні місця та починали там добувати звіра. В жодному разі. Вже чим не чим, а працею ніхто з них рук не бруднив. Насправді – було так:

Впродовж всього тільки 10–15 років казаки освоїли величезний терен вздовж Обі, Іртишу, зайнятий кочовими тунгуськими та самодійськими племенами. Казаки збирали у місцевого населення данину хутрами – «государєв ясак».

Щоб ґарантувати збір ясака, зі середовища корінних мешканців вибирали найбільш впливових людей, яких уводили до зимівок як закладників. Їх називали «государєвимі аманатамі». Для «аманатов» будувалося особливе приміщення – «казєнка» з міцними дверима та ґратами на вікнах. Біля «казєнкі» цілодобово стояв караул.

(теж там, с. 21)

Отже, техніка «освоєнія» була простою як хліб, або як правда: вдершися озброєними до чужої країни, казаки брали закладників, людей, що ні в чому ні перед ким не завинили, і тримали їх у тюрмі, щоб полегшити пограбунок місцевого населення. Його ґеноцид – то справа майбутнього, коли весь соболь буде понищений та абориґени стануть ні на віщо не потрібні. Закладників беруть бандити й терористи, отже, як люб’язно пояснив нам попередній автор – кожен казак був бандитом та терористом, так би мовити, – за визначенням.

Описана вище споруда – це «остроґ» – дуже старий винахід на захоплених землях. Розповсюдження (а може – й винахід) цієї культури остроґа на весь континент – цілком належить казакам. Остроґ, це прототип концтабору, та без нього абсолютно інакше виглядала би вся наступна культура ҐУЛАҐу – наша сучасність. Класична структура остроґа частокол, будівлі всередині (сучасною мовою – «зона») та вартові «вишкі» по кутах, це ж ті самі табори ҐУЛАҐу, та вони майже не змінилися за сотні років російської історії.

Закордонні фахівці після II Світової чимало дискутували, чи були концтабори німецьким винаходом. Дехто твердить, навіть, ніби їх уперше застосували англійці підчас англо-бурської війни. Які ж дурниці! Ніхто з них не звернувся чомусь на батьківщину тоталітаризму та тюремної справи, – Росію… куди вже 1934 року з’явилася представницька делеґація з нацистської Німеччини – ознайомитись зі совєцьким досвідом розбудови системи концентраційних таборів. А як так, то й не полишається сумніву, що тут саме молодші звернулися за порадами до старших.

Є в цьому, звичайно, і ще одна велика брехня, – про пустельну та дику землю, яку вперше «освоїлі», оті «доблєстниє зємлєпроходци». Її не посоромився повторити згодом і такий визначний учений, як академік А. Окладніков. Про даурів, які зникли невідомо куди, ми вже пригадували, але про знищення числених колись місцевих народів, пригадується часом і в офіційній науковій літературі:

Отож, долина нижньої Камчатки підчас завоювання була густо заселеною: від одного великого «посада» до іншого віддалення було невеличке, часто менше від 1 км. У низів’ях Камчатки жило, за самим скромним розрахунком біля 25 тисяч людей. Через двісті років, на кінець XIX ст. на всій Камчатці полишалось тільки 4 тис.

(И. Магидович, Очерки по истории героических открытий, Москва, 1957, с. 396).

Але, продовжимо знайомство зі зайдами від отієї – «культури остроґа». Як