Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України - Колектив авторів

1. Засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на робо­тах, які визначаються адміністрацією колонії. Засуджені залучаються до сус­пільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зва­жаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров’я і спеціальність. Засуджені залучаються до праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.

2. Засудженим чоловікам віком понад шістдесят років, жінкам — понад п’ятдесят п’ять років, інвалідам першої та другої груп, хворим на актив­ну форму туберкульозу, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, дозволяється працювати за їхнім бажанням з урахуванням висновку лікарської комісії ко­лонії.

3. Перелік робіт і посад, на яких забороняється використовувати засудже­них до позбавлення волі, визначається нормативно-правовими актами Дер­жавного департаменту України з питань виконання покарань.

4. Засуджені не мають права припиняти роботу з метою вирішення трудо­вих та інших конфліктів.

5. Засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благо­устрою колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством.

До цих робіт засуджені залучаються, як правило, в порядку черговості, в неробочий час і не більш як на дві години на день.

1. Суспільно корисна праця є одним з основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених (ст. 6 КВК), спрямованих на досягнення мети пока­рання (ст. 50 КК та ст. 1 кВк).

З цього випливає, що діяльність установ по виконанню покарань по залу­ченню засуджених до позбавлення волі на певний строк є законною (статті 19, 43, 63 Конституції України та ст. 45 КВК).

Проте аналіз статей 7—9, 107 КВК України дає можливість зробити ви­сновок про те, що засуджені мають право, а не обов’язок працювати під час ви­конання покарання у виді позбавлення волі. Такий висновок можна зробити і на підставі вивчення інших нормативно-правових актів. Зокрема, у ст. 13 За­кону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» за­значено, що підприємства УВП є казенними підприємствами, які здійснюють некомерційну господарську діяльність без мети одержання прибутку для забез­печення професійно-технічного навчання засуджених і залучення їх до пра­ці (відповідно до ст. 76 ГК України у казенних підприємствах переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як пра­вило, не може бути рентабельним).

Як зазначено у ч. 1 ст. 63 КК України покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримі­нально-виконавчої установи. Отже, за правовою природою це кримінальне по­карання не передбачає обов’язку для засуджених працювати під час їх ізоляції від суспільства.

Виходячи зі змісту статей 11, 18, 19 КВК України, слід констатувати, що ці правові норми не закріплюють обов’язку для засуджених до позбавлення во­лі працювати.

Не передбачає будь-яких особливостей, правообмежень і т. ін. щодо засу­джених і Кодекс законів про працю України, тобто в УВП примусово працю­вати вони не зобов’язані.

Не має щодо цього якихось застережень і в підзаконних нормативно-пра­вових актах. Так, у п. 29 ПВР УВП засуджені до позбавлення волі мають пра­во, а не обов’язок брати участь у трудовій діяльності.

Разом з тим, на тих засуджених, що на добровільній основі залучаються в установленому порядку до суспільно корисної праці в УВП, поширюються ви­моги ст. 132 «Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі» та ст. 133 «Злісний порушник установленого порядку відбування покарання» КВК України, які передбачають юридичну відповідальність за порушення ви­мог трудового та кримінально-виконавчого законодавства України.

З іншого боку, чинне законодавство України містить ряд норм, що заохо­чують засуджених працювати під час відбування покарання, виступаючи кри­теріями оцінки їх діяльності та ставлення до встановлених правил поведінки і т. ін. Так, ст. 81 КК України однією з підстав застосування умовно-достроко­вого звільнення від відбування покарання передбачає «сумлінне ставлення за­судженого до праці». Такі ж вимоги пред’являються до осіб, яким покарання у виді позбавлення волі судом замінюється на більш м’яке (ст. 82 КК); щодо за­суджених, які звільняються від покарання на підставі Закону України «Про амністію» або акта про помилування та ін.

2. Вжитий у статті, що коментується, термін «повинні працювати» має сто­суватися засуджених, які виявили згоду й на добровільній основі стали суб’єк­тами трудових відносин під час відбування покарання у виді позбавлення волі. У такому разі виходячи зі змісту слова «повинність», для таких засуджених в УВП виникає обов’язок, який вони мають виконувати в силу вимог трудового законодавства.

3. Особливість трудових відносин в УВП полягає у тому, що маючи право на працю, засуджені не можуть вільно обирати вид і місце роботи і обіймати деякі посади.

Відповідно до закону, вид і місце роботи для осіб, позбавлених волі, визна­чає адміністрація колонії. Для цього в структурі ДКВС України передбачена наявність підприємств УВП (ст. 6 Закону України «Про Державну криміналь­но-виконавчу службу України»).

На сьогодні у кожній колонії є власне підприємство. Особливості госпо­дарської діяльності цих підприємств, які належать до категорії казенних, тобто заснованих виключно на державній власності, зазначені у ст. 77 ГК України.

Крім цього, засуджені можуть залучатися до суспільно корисної праці і в інших місцях, які створює для них адміністрація колонії. До них, зокрема, на­лежать: 1) робота за межами УВП (на складах, сільгоспугіддях, тощо), де пра­цюють