В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Не менший злочин цього гетьмана перед Україною — це потурання Москві і навіть співучасть у потопті й нищенні Правобережжя, якого йому не довелося прибрати під свою реальну владу, хоч гетьманство його туди й сягало. Таємна російська інструкція про знищення Чигирина яко козацької столиці й оплоту українства і зігнання відтіля людей була втілена у життя не без допомоги Самойловича.

Попри всю свою лояльність до Москви, гетьман усе ж таки волів відчувати себе господарем України. Він бойкотував нав’язану йому російську грошову систему, а основне противився зближенню Росії з Польщею. Та, незважаючи на його спротив, навесні 1686 року, в Москві було укладено з Польщею «вічний мир», який потверджував Андрусівську угоду. Польща відмовлялася від претензій на Лівобережжя, віддавала цареві Київ та довколишні місцевості між річками Стугною й Ірпенем. Запорожжя лишалося у підданстві цареві. За передачу Києва Москва мала сплатити Польщі 146 тисяч рублів. Середнє Києвське Подніпров’я Польща не повинна була заселяти, щодо нього мали домовитися пізніше. Царський уряд зобов’язався іти походом на Крим.

Самойлович не приховував обурення умовами цього миру, найбільше допікало закріплення на Правобережжі Польщі, він навіть послав протест польському королеві, а щодо дій царя та його дипломатів відкрито заявив:

«Не послухала мене дурна Москва, замирилася з ляхами, тепер купила собі лиха за свої гроші».

Гетьман боявся експансії Росії в Крим, бо тоді б Україна і з півдня була б обставлена її військом. Є припущення, що він таки мав таємні зносини з Кримом і гальмував туди російський подвиг. Та все ж змушений був брати участь у невдалому поході Москви на Крим 1687 року. Вину за це Голіцин переклав на Самойловича.

Продажні соратники Івана Самойловича в чолобитному доносі до царствуючих Івана і Петра Олексійовичів просили:

«Для лучшего управлення мопаршеских своих дел и для утоления многих слез изволили указать с него уряд гетманский снять… и чтоб по снятии его с гетьманства не бил и не жил на Украине, но со всем домом взят би его к Москве и, яко явной изменник их ц. прес, величества и В.З. бил казнен».

Без суду і слідства гетьмана та його сина Якова було заслано до Сибіру — батька в Тобольск, а гетьманича з жінкою — в Єнисейськ. Повторилася історія з неправедною покарою Дем’яна Многогрішного, бо в разі провини гетьмана він підлягав єдиному судочинству — Генеральній Раді Війська Запорозького. Така дика сваволя царського уряду щодо гетьманів перекреслювала всі його «жалування» вольностей і прав.

Маєтності гетьмана Івана Самойловича (на велику суму — близько півмільйона золотих) та двох його синів полковників Григорія та Якова (третій — Семен помер 1685 року) були конфісковані. Повністю їх не передали до військового скарбу, як того просили новий гетьман і генеральна старшина, а тільки з половини — другу частину було заграбастано в «царської пресвітлої величності казну».

Коломацькі статті 1687 року та нове обмеження прав України. — Засилля воєвод. — Стрілецький полк при гетьмані в Батурині. — Вторгнення у володіння Запорожжя, спорудження військових городків. — Виснажливі козацькі походи на загад царя та каторжні будівельні роботи (Петербург, Канал Волго-Дон, Кавказька лінія та ін.). — Приборкання Семена Палія руками Івана Мазепи. — Придушення повстання Петрика та дезорієнтація людності запереченням утисків з боку Москви. — Глобальні антиукраїнські наміри Петра І. — Руйнування Батурина та Запорозької Січі. — Обрання гетьманом І. Скоропадського за царським вибором. — Царський резидент-наглядач при гетьмані. — Негласний нагляд за гетьманом і старшиною, — неподання царем традиційних статей при виборі гетьмана. — Новий порядок вибору полкової старшини (1715). — Настановлення на полковничі уряди росіян, — незатвердження статей, поданих І. Скоропадським (1718). — Роздача українських земель російській знаті. — Варварські витівки та самоуправства О. Меньшикова, — заснування малоросійської колегії, зневажання гетьманської влади. — Обмеження економічної самостійності України. — Короткочасне відновлення гетьманства. — Правління гетьманського уряду. — Військові реквізиції, участь козаків у загарбницьких війнах. — Останній гетьман Кирило Розумовський. — Централістська політика Катерини II. — Крах гетьманства. Ліквідація Запорозької Січі. — Запровадження в Україні російської адміністративної системи. — Закріпачення селян. — Зрівняння української знаті з російським дворянством.

22 липня 1687 року під Коломаком, де стояло козацьке військо, відбулася рада, на якій обрано гетьманом Івана Мазепу, котрий був до того генеральним осавулом. Його кандидатуру підтримав командуючий російським військом князь Василь Голіцин, а був він «їхньої царської пресвітлої величності ближній боярин і новгородський намісник, охоронник великої царської печатки і державних великих і посольських справ воєвода».

Тоді ж «Запорожському війську і всьому малоросійському народові» були дані «від великих государів та всеросійських самодержців» традиційні статті при обранні нового гетьмана, відомі в історії, як Коломацькі. Вони ще більше обмежували владу гетьмана та обтинали козацькі права і вольності.

Кількість реєстрових козаків зводилася до тридцяти тисяч чоловік, селян у козаки велено «не писати і не приймати». Всі підлягали оподаткуванню на військо, крім «митрополичих, архиєпископських, єпископських і монастирських підданих», а також були вільними від усяких військових поборів «маєтності генеральної старшини і знатних та заслужених осіб».

Гетьманові заборонялося не тільки писати до інших государів, а й читати «присильні листи» від них, про що просила генеральна старшина — на те «указано» було відмовити. Листи мали передавати в Москву, «в приказ Малої Росії».

Десята стаття настільки характерна, що її варто подати повністю:

«Коли трапиться надалі такий гетьман, який, забувши страх божий і превелику невимовну милість до себе великих государів, почне чинити в містах Малої Росії якісь заколоти, так, як чинили те Івашко Брюховецький та інші, то їм того поміж себе остерігати, і вивідувати, і писати про те до великих государів, до їхньої царської пресвітлої величності, і ніяким гетьманським заколотам не вірити».

На гетьмана і старшину накладалося, щоб вони «всілякими мірами і способами з’єднували