В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
Багато спричинився до руїн Іван Брюховецький, який, ставши восени 1659 року кошовим Запорозької Січі, привласнив собі небувалий титул «кошового гетьмана» і намірився на булаву всього Війська Запорозького.
Щоб закріпити свої позиції, Брюховецький у вересні 1665 року з величезною свитою прибув до Москви — у цій заподатливості він був перший з українських гетьманів. Там, звісно, таким колінкуванням були втішені й обсипали вірнопідданих милостями. Водночас їм нав’язали кабальні для України умови.
Щоб породичатися з Москвою, Брюховецький випросив собі молоду й одружився з дочкою боярина. Цар його також пожалував чином «боярина», а багатьох із старших (і тих, хто був у свиті, і тих, котрі лишалися дома) — возвів у «дворяни».
Брюховецький «бив чолом цареві всіма українськими городами». Це означало, що всі податки з міщан і селян мали йти до царського скарбу, туди ж віддавав і прибутки з продажу горілки, з млинів та митних зборів, Гетьтьман вволив і невідворотне бажання Москви, попрохавши воєвод з ратниками до Чернігова, Переяслава, Канева, Ніжина, Полтави, Новгорода-Сіверського, Кременчука, Кодака й Остра.
Віднині воєводи в українських містах були не тільки начальниками залог, а й перебирали до своїх рук адміністративне й фінансове управління. Брюховецький також просив царя прислати в Київ на митрополита особу з російського духівництва. За це плазування, крім боярської шапки, Брюховецький отримав у вічне володіння Шептаківську волость на півночі Чернігівщини, старшина й духовенство також були обдаровані маетностями. Всі поважні особи, які були в цій місії, на прощання одержали й традиційні соболі. Проте один з цього товариства, військовий писар Захар Шийкевич додому не повернувся: він противився такій кабалі, посварився з старшинами і його, з гетьманового звоління, заслали до Сибіру.
Москва обсадила Україну переписувачами та збирачами податків — таких утисків і такого розору люд ще не знав. Повинності були визначені надто тяжкі.
«… Він (І. Брюховецький — Авт.) безрозумно знищив давні малоросійські вольності, — дає оцінку гетьманові Самійло Величко, — бо допустив і дозволив безоглядно бути по всіх малоросійських містах воєводам, які, згідно з тим дозволом, відразу ж наїхали за монаршим указом у Малу Русію, й почали панувати з великими і безпошанівним всенародним малоросійським утяженням».
Гетьман просив також загін російських стрільців для своєї охорони, а також війська, щоб придушити непокірних, винищити збунтовані міста і села.
«Повернувшись на Україну, — оповідає Дмитро Яворницький, — гетьман Брюховецький зустрів тут одностайну ненависть з боку простих козаків, українських мас, усього духовенства, зокрема колишнього друга, а тепер найлютішого ворога єпископа Мефодія, і особливо Запорозьких козаків. Разом з Брюховецьким ворогами стали й росіяни».
Новообраний кошовий атаман Іван Ждан, або ж Ріг, звернувся до Брюховецького з листом, у якому були такі дошкульні рядки:
«Прочули ми, що Москва буде на Кодаку; але її там не потрібно. Зле чиниш, розпочинаючи з нами сварку; зброя не допоможе в полі, якщо вдома не буде ладу. Хоча царська величність виявив тобі честь, але гідність отримав ти від Війська Запорозького. Військо ж не знає, що таке боярин, знає лише гетьмана. Зволь, вельможність твоя, чинити з нами по-справжньому, як раніше було, бо не завжди сонце в сірячині ходить, і не знаєш, що кому злий жереб приніс, і пам’ятай давню філософську притчу, що щастя на швидкому колі дуже швидко обертається; у світі все звикло ходити, як тінь за сонцем; доки сонце світить, доти й тінь, а як насуне темна хмара, то й місяця не пізнаєш, де тінь ходила».
Брюховецький ловив і відсилав у Москву як колодників «всіх підозрілих осіб на Україні, котрі можуть сіяти нелад серед козаків», і попереджував царя і листовно, і через посланців, що «запорожці ненадійні».
Царському послові Леонтьеву боярин-гетьман пояснив, що причиною заворушень на Запорожжі є «несправедливості, кривди, утиски, насильства й неймовірні бідування жителям», які чинили воєвода Протасьєв та інші начальники російських ратників. Чоловіче населення покидало домівки і сім’ї, втікало на Запорожжя, і там дізнавалися про всі ті збиткування.
Обурення всієї людності викликав узурпаторський акт з боку царського уряду, а саме укладення в Андрусові 13 січня 1667 року договору про перемир’я з Польщею на тринадцять років. Згідно з цим Лівобережна Україна залишалася за Москвою, Правобережна — за Польщею (Київ поки що два роки мали тримати росіяни). Запорожжя підпадало під спільну зверхність царя і короля.
Стаття чотирнадцята установлювала кордон між Росією та Польщею біля Києва й по Дніпру і містила пункт «про покарання свавільних і неслухняних людей, на якому б тількі боці вони не з’являлися», — над ними мало бути «вчинено без милосердя, згідно з інквізицією, покару».
Отже Україну було поділено. Без відома козаків, яких не запросили в Андрусово, і тільки 12 лютого стольник Телепнєв повідомив про наслідки переговорів гетьмана Брюховецького. Той попередив царського посланця, що «від запорожців слід чекати великого заворушення». Свій протест проти царської сваволі, проти посягань на свої одвічні права козаки виявили не по-лицарському, вбивши московського посла Людиженського, який прямував у Крим до хана, але справжнім призвідцем тієї розправи був сам гетьман, який озлобив доблесне воїнство нашестям воєвод.
Кошовий атаман Остап Васютенко послав Брюховецькому листа, який починався докором у тому, що гетьман замість хліба простягнув запорожцям камінь, та ще й сподівається на вдячність. Далі йшлося про те, що московський государ довго тішив козаків листами, мов дітей яблуками, всілякими обіцянками, запрошував вірно служити, а тепер, уклавши союз з польським королем і наміряючись замиритися з ханом, почав обмежувати в усьому козаків.
Український шляхтич Т. Бобрович 1668 року написав твір «Пересторога», в якому оплакував поділ України та приготовлену для неї"московську, гірше єгипетської, неволю». Будучи царським посланцем,
