В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

«Сила козацька ослабла от тієї замотанмни, — скаржився Виговський у листі до польського короля. — Величезні полки: Полтавський, де було 40 000 люду, Миргородський, де було 30 000, Прилуцький та Іркліївський загинули вкінець; городи та села заростають кропивою, а людяність була або винищена, або розбіглася навсібіч, а кого-так і татари погнали в неволю».

В опозиції до Івана Виговського опинився і полковник Іван Богун, тобто, може, й мимохідь став лити воду на млин царських поневолювачів. А невдовзі перед тим він у своєму посланні затаврував за зраду прихильника Москви наказного гетьмана Івана Безпалого.

Той був маріонеткою в руках провідників царської політики в Україні. Звичайний військовий товариш, генеральний судця, він з намови князя Ромодановського, був обраний запорожцями, котрі були в опозиції до Виговського, наказним гетьманом і потверджений «монаршим іменем та словом». Як іронізує Самійло Величко, Іван Безпалий

«тримався боку Ромодановського та інших російських князів, як вовк кужуха, боячись хоть трохи віддалитися набік, щоб не потрапити до рук Виговського».

Москва заохочувала це братовбивство і пригрівала перекинчиків із табору Виговського. Водночас ремствувала проти тих, хто мав до неї нехіть і збуджував її в масах. Так, коли в гетьманській ставці появився Юрій Немирич, людина могутньої інтелектуальної і духовної потуги, з російської столиці посипалися листи, в яких вимагалося вислати з Чигирина цього, як його називано, «німчина», «лютера» і «єврея». Коли ж цей, такий потрібний і незамінний для України, діяч загинув у сутичці з заколотниками проти гетьмана, Москва втішалася, що, нарешті, позбулася «найбільшого злодія і єретика».

Трагічна доля спіткала і колишнього гетьмана Івана Виговського. Коли на початку 1663 року Юрій Хмельницький склав з себе гетьманство і постригся в ченці, булаву було передано за ухвалою Чигиринської ради Павлу Тетері. Розумний і освічений, він водночас був дуже жорстоким себелюбцем. Вважаючи Виговського за потенційного суперника, він вирішив збавити йому життя. 1664 року у містечку Рокитному на Київщині Тетеря з польським полковником Маховським заарештували Виговського, обвинуватили його у зраді і, без слідства і суду, не зважаючи на його високий статус (Київський воєвода і сенатор), наказали розстріляти.

Але трагічний відбиток лежить не тільки на долях Івана Виговського та його сподвижника Юрія Немирича — а й на короткій, дворічній добі, що ввійшла в історію під назвою «Виговщина», доби змагань за унезалежнення України.

Цей трагізм нагнітався передусім зовнішніми чинниками. Як зазначив Іван Франко:

«Виговський знав, що гетьманство українське — дуже важкий і небезпечний уряд межи молотом — Москвою та ковадлом — Польщею».

Та були і внутрішні непереборні причини. Руйнівним чинником не тільки Івана Виговського, а й наступних опонентів Москви, були чвари у вищих старшинських колах, які переходили в маси і призводили до взаємосутичок, а то й до громадянської війни — одні козаки йшли оружно на інших, як то було, коли Іван Сірко наступав на Чигирин. Було й явне перекинчество — наказний гетьман Безпалий ішов на Виговського разом з російським військом. Це дало пізніше Івану Мазепі сказати: «Пред невзгоду всі пропали…»

«Новий гетьман (Виговський)… був чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, притім без сумніву, — патріот український, завзятий автономіст… що щиро бажав забезпечити свободу і незайманість України». (Михайло Грушевський).

Іван Нечуй-Левицький, перу якого належить нарис та історична повість про гетьмана, дав своєму героєві таку оцінку:

«Неспокійне було життя й сумна й нечиста смерть гетьмана Івана Виговського, доброго, щирого патріота, тонкого політика, оборонця прав України, чоловіка великого розуму та європейської просвіти.

Виговський щиро любив Україну, встоював за її політичні і національні права, дбав про науку й просвіту на Україні, був, може, вищий за всіх своїх сучасників, окрім гетьмана Богдана та Немировича. Його можна поставити врівні з найліпшими діячами тих часів, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою».

Курс Москви на інкорпорацію України. — Доба руїни. — «Тяжко плакані времена». — Фальсифікація статей Б. Хмельницького у Переяславі 1659 року. — Репресії над родичами і сподвижниками І. Виговського. — Україна, розтерзана між Росією і Польщею. — Міф про царя, як єдиного заступника українців. — Зиск Москви від колотнечі за булаву. — Задобрювання генеральної старшини і полковників. — Розшарування козацтва на знать і рядове товариство. — Павло Тетеря. — Чорна рада 1663 року. — Іван Брюховецький та його запобігання перед Москвою. Закликання в Україну воєвод. — Опір запорожців насаджуванню ратних людей на січові землі. — Андрусівський договір 1667 року. — Віроломний акт з боку Москви. — «Пересторога» т. Бобровича (1668) про «московську, гірше єгипетської неволю. — Виступ І. Брюховецького проти Москви, його універсал до народу. — Конфлікт з П. Дорошенком. Трагічний кінець І. Брюховецького. — Державницька ідея П. Дорошенка та незгуртованість козацької верхівки. — Розбій турецьких союзників, чинений в Україні. — Відвернення від П. Дорошенка широких мас. — Внутрішні міжусобиці. — Російський царизм проти умогутнення України. — Зречення П. Дорошенком гетьманства та його заслання в Московщину. — Д. Многогрішний. Глухівські статті 1669 року. Обмеження ними прав України. Заохочення колаборантства. — Заведення компанійських полків. Російські стрільці при Гетьмані. — Змова проти Д. Многогрішного, репресії проти його родини і соратників. — Заслання до Сибіру І. Сірка. — Конотопські статті. Обрання гетьманом Г. Самойловича. — Знищення Чигирина як оплоту українства. Змова проти І. Самойловича та заслання його в Сибір. — Репресії щодо його сина чернігівського полковника Г. Самойловича.

Налякана й розлючена спротивом Івана Виговського, Москва вирішила петлю навколо вольностей України затягнути тугіше. Для царя та провідників його політики курс щодо України тепер було націлено на повне приєднання, включення до своєї імперії.

«…Добу, що наступила після смерті Б. Хмельницького та протягом щось з тридцять років, М. Костомаров назвав «Руїною», а сучасники висловлювалися про неї, як про «тяжко плакані» времена»» — свідчить в праці «Історичні традиції української державності» Андрій Яковлір.

Коли рада на Жердовій долині біля містечка Ржищева зреклася