Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів - Петро Михайлович Кралюк
Як бачимо, відома «Пісня про Байду» в Куліша отримує цілком несподівану інтерпретацію. Байда сам не хоче жити – бо не знайшов правди. Хоча правда – одна.
Цікаво, що Куліш іменує Османську імперію «гарним царством». Тобто відчувається симпатія до цієї держави.
Зустрічаємо в Куліша й ідею поєднання українців з тюркським світом. На його думку, воно дасть «сплав» високої якості. У «Думі про татарина й орапа» зустрічаємо такі слова:
«Все переплавлює велика жизні сила: Татарина й ляха, орапа й козака. Із множества племен єдине сотворила, На диво всім вікам, Всевишнього рука. Татарин і орап між нас переродились, Зробились честю нам і славою вовік…»664.Куліш наводить приклади, вказуючи, що такі переродження відбувалися в інших народів, наприклад, росіян:
«Переродилися ж у росіян татаре, І рід новий постав дворян Карамзіних, І занедбав своїх татарських предків свари За бамбули й стада в авулах степових»665.Звісно, у Куліша є певна ідеалізація тюркського світу та зміщення акцентів. Але фактично він вперше в українській літературі поставив питання поєднання чи навіть синтезу українського й тюркського світів. Правда, така постановка питання не була прийнята в українській спільноті – занадто важким був «тягар стереотипів».
Дещо інакше, реалістичніше до тюркського світу, точніше світу кримських татар, підходив інший відомий український письменник – Михайло Коцюбинський (1864—1913). Він певний час, у 1895—1896 рр., проживав у Криму, працюючи в Одеській філоксерній комісії. Бував у Ялті, Алупці, Сімеїзі, Кастрополі, Алушті, Куру-Узені, знайомлячись із життям татар на південному кримському березі666. Ці місця письменник характеризував як «справжнє татарське царство без впливу московщини».
Михайло Коцюбинський
Результатом його знайомства із життям татар став цикл кримських оповідань – «У грішний світ», «На камені», «В путах шайтана», «Під мінаретами»667. Це високохудожні твори, які вражають красою і силою образів, багатством поетичної мови, оригінальністю зображальних засобів. У них широко використовуються татарські слова для позначення різноманітних речей: одягу (чалма, фередже, тюрбан, фез, тахе), назв страв та посуду (імбрик, каймак, філіжанка), предметів інтер’єру (турецькі дивани, низькі софи). Також використовується конфесійна лексика (гяури, кєпек, мінарет, бакшиш, афуз, бейнамаз), слова за професією (хаджа, ямурта, муедзин, софта, мулла, дангалак, юзбаш, фурунджі, деллял, хаті, мектебдар), географічні, релігійні та власні назви (Байрам, Яйла, Смірна, Аюдаг, Бахчисарай, Мекка, Суаку, Нурла, Зекерія, Абібула, Бекір) тощо.
Коцюбинський співчутливо, із розумінням ставиться до татар. Вони для нього аж ніяк не вороги чи люди «другого сорту». Він намагався не лише описати їхній побут, але й також світ їхніх почуттів. І це йому добре вдалося – без ідеалізації, пафосу, непотрібного моралізаторства чи очорнення. Він говорить і про патріархальні звичаї в татарському соціумі, які стають кайданами для молодих людей, не дають «вирватися» їхнім почуттям – особливо це стосується дівчат і жінок. Чесно говориться й про консерватизм та закритість цього соціуму. Але при тому відчувається дружнє ставлення письменника до представників кримськотатарського народу, який помітно відрізнявся за своєю культурою від українців.
Попри те, що в Україні в ХІХ ст. існувала козакофільська література, в якій татари й турки характеризувалися негативно, серед неї були приємні винятки. Маються на увазі твори Андріана Кащенка (1858—1921)668. З-під його пера вийшли оповідання «Запорозька слава», «На руїнах Січі», «Мандрівка на пороги», «В запалі боротьби» та інші. У повістях «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо» Кащенко показав трагічну долю задунайського козацтва. Основна його праця «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» користувалася великою популярністю. У ній автор зумів органічно поєднати науково-популярний виклад з художністю.
В «Оповіданнях про славне Військо Запорозьке низове» Кащенко подає історію українського козацтва, не вдаючись до якихось розгорнутих оцінок. Окрім документальних джерел та історичних праць, він широко використовував фольклорні твори. Це помітно оживляло виклад, робило «Оповідання…» цікавими й доступними для широких верств населення.
Хоча письменник не вдавався до якихось антиросійських міркувань, але відчувалася його стриманість по відношенню до Російської імперії. Негативно він ставиться до руйнування в 1775 р. Запорізької Січі російськими військами. Кащенко вважав, що тоді Січ не загинула. Її продовженням стала Січ Задунайська. У своїх «Оповіданнях…», а також згадуваних повістях «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо» він приділив велику увагу цій козацькій формації. Такий, до речі, підхід практично не зустрічався в українській історіографії. Нічого подібного ми не бачимо ні в «Історії запорізьких козаків» Яворницького, ні в історичних студіях Грушевського. Для цих авторитетних дослідників Задунайська Січ була чимось маргінальним в історії української козаччини. Те саме можна сказати й про їхніх послідовників. Кащенко ж трактував загибель Задунайської Січі як знищення запорізького козацтва. І головну вину покладав за це на отамана Гладкого, який перевів частину задунайських козаків на бік Росії. Цьому діячеві письменник дав украй негативну характеристику: «Гладкий завдав лиха не тільки своїм землякам, що загинули за Дунаєм від помсти турків, румун та мокан, а й усій Російській
