Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України - Колектив авторів

ж) уперше засуджені до позбавлення волі на певний строк чоловіки, які ра­ніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних орга­нах (про перелік осіб, які визнаються такими, що є працівниками правоохо­ронних органів, див. коментар до ст. 51 КВК), — до Менської виправної коло­нії управління ДДУПВП у Чернігівській області;

з) засуджені до позбавлення волі на певний строк чоловіки, які визнані інвалідами першої або другої групи й потребують постійного медичного на­гляду і реабілітації, яким визначено відбування покарання у виправній коло­нії середнього рівня безпеки, — до Софіївської виправної колонії управління ДДУПВП у Дніпропетровській області.

10. Засуджені до позбавлення волі, які за висновком начальника медичної частини СІЗО потребують стаціонарного лікування у лікувальних закладах при установах або лікувальних закладах Міністерства охорони здоров’я України, направляються до зазначених установ. Для таких осіб вид установи виконан­ня покарань визначається на загальних підставах, але спочатку вони направ­ляються на лікування до відповідної установи, після чого етапуються до коло­нії, що була їм визначена Регіональною чи Апеляційною комісією.

Про прийняття Регіональною комісією рішення щодо визначення рівня безпеки виправної колонії засудженому оголошується під розпис на витязі з протоколу її засідання.

Направлення на лікування здійснюється за нарядами медичного управ­ління ДДУПВП та медичних відділів його територіальних управлінь (про пе­релік лікувальних закладів кримінально-виконавчої системи та категорії хво­рих, які в них лікуються, див. коментар до ст. 92 КВК).

В окремих випадках медичне управління ДДУПВП має право видавати наряди для направлення хворих засуджених на лікування, незалежно від за­кріплення лікувальних закладів за кримінально-виконавчою системою. Тер­мінова медична допомога засудженим може бути надана найближчим ліку­вальним закладом.

11. Підставою для визначення колонії з необхідним рівнем безпеки, де за­суджені до позбавлення волі відбуватимуть покарання, є вирок суду та інші матеріали, які характеризують засудженого. При розподілі осіб, засуджених до позбавлення волі, враховуються рішення та судимості за ними:

а) судів України;

б) судів республік колишнього СРСР (формально незалежність України була визначена 24 серпня 1991 р. Актом проголошення незалежності України, цей документ набрав чинності, як безпосередньо зазначено в Акті, з моменту схвалення республіканським референдумом — з 1 грудня 1991 р.);

в) судів іноземних держав, якщо засудженого було прийнято на територію України для подальшого відбування покарання відповідно до міждержавних угод;

г) судів іноземних держав, якщо правові наслідки вироку суду іноземної держави враховані судом України при кваліфікації нового злочину та призна­ченні покарання відповідно до ст. 9 КК України;

д) судів іноземних держав відповідно до п. 19 Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь­них справах від 22 січня 1993 р. (ратифікований Постановою Верховної Ради України від 3 березня 1998 р.).

12. При розподілі засуджених до установ виконання покарання обов’язко­во з’ясовується, чи вперше особа засуджена до позбавлення волі, чи вона рані­ше відбувала покарання.

За теорією кримінального права, особа визнається вперше засудженою до позбавлення волі, коли вона:

а) зовсім не притягувалася до кримінальної відповідальності;

б) засуджувалася до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі;

в) засуджувалася до покарання у виді позбавлення волі, але судимість бу­ла знята чи погашена в установленому законом порядку;

г) засуджувалась до виправних робіт, які були замінені позбавленням волі в порядку ст. 30 КК України 1960 р.;

ґ) засуджувалася до позбавлення волі, але була реабілітована;

д) засуджувалася до позбавлення волі за вчинення діяння, що в подальшо­му було декриміналізовано.

За загальним правилом, особа визнається такою, що раніше відбувала по­карання у виді позбавлення волі, якщо вона раніше була засуджена до покарання у виді позбавлення волі й фактично його відбула в установах кри­мінально-виконавчої системи, незалежно від погашення чи зняття судимос­ті (п. 4.11 Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, затверджена на­казом ДДУПВП України 16 грудня 2003 р. № 261, далі — Інструкція).

До цієї категорії також належать особи, які:

а) раніше були засуджені до позбавлення волі й відбули покарання в уста­нові виконання покарань будь-якого виду (виправній, виховній колонії або тюрмі);

б) умовно засуджені до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці, якщо вони з підстав, зазначених у ч. 5 ст. 251 КК України (1960 р.) були направлені в колонію для відбування покарання у виді позбавлення волі;

в) засуджені до позбавлення волі, які після набрання вироком законної сили відбували це покарання у слідчому ізоляторі і були умовно звільнені для роботи на будівництві державних об’єктів (за КК України 1960 р.);

г) умовно засуджені, засуджені з відстрочкою виконання вироку (стат­ті 45, 461, 462 КК України 1960 р.) та звільнені від відбування покарання з ви­пробуванням при засудженні до позбавлення волі (статті 75, 79,104 КК Украї­ни 2001 р.), які за порушення порядку та умов відбування покарання були на­правлені в місця позбавлення волі;

ґ) засуджені до позбавлення волі, які після набрання вироком законної си­ли відбували це покарання у слідчому ізоляторі (про порядок набрання виро­ком законної сили див. коментар до ст. 4 КВК).

Поряд з цим, не можуть визнаватися такими, що раніше відбували пока­рання у виді позбавлення волі:

а) особи, які раніше фактично відбували покарання в місцях позбавлення волі, але були реабілітовані;

б) умовно засуджені, засуджені з відстрочкою виконання вироку (стат­ті 45, 461, 462 КК України 1960 р.), звільнені від відбування покарання з