Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум
За цих умов лише кілька кореспондентів наважилось писати про всім відомий голод. Ось як коментує це Чемберлін: «Офіційно голоду не було. Для всіх, хто жив у Росії в 1932 році і тримав очі й вуха відкритими, правдивість голоду була поза питанням».[1174] Сам Дюранті в британському посольстві обговорював голод з дипломатом Вільямом Стренгом наприкінці 1932 року. Стренг сухо сповістив своє керівництво, що кореспондент «New York Times» вже «протягом деякого часу усвідомлює правду», хоча він не «відкрив цю таємницю американській громадськості». Дюранті також сказав Стренгу, що, на його думку, «цілком можливо, що десять мільйонів людей загинуло безпосередньо чи опосередковано від браку їжі», хоча ця цифра ніколи не з’являлась в жодному з його репортажів.[1175] Небажання Дюранті писати про голод могло бути цілком логічним, тому що викриття голоду поставило б під сумнів його попередні позитивні статті про радянську політику, котрі принесли йому міжнародні винагороди.
Приклад Дюранті не єдиний. Юджин Лайонс, московський кореспондент «United Press» (у минулому ревний марксист), через деякий час напише, що всі іноземці в місті добре знали, що відбувалося в Україні, Казахстані та Поволжі:
Насправді ми не шукали пояснень з однієї простої причини — ми знали напевно, що відбувалося. Деякі факти настільки очевидні, що не потребують підтверджень свідків... Не треба було ніяких розслідувань для встановлення самого факту голоду в Росії, так само як і переконатися в існуванні Великої депресії в Америці. У Росії ми через це не сперечалися. Ми визнавали голод у приватних розмовах — і в своїх готельних номерах, і в себе вдома. Серед нас, іноземців, підрахунки загиблих від голоду починалися від одного мільйона; серед росіян — від трьох мільйонів...[1176]
Усі знали, але ніхто про це не згадував. Звідси — така надзвичайна реакція радянського істеблішменту та корпусу преси в Москві на журналістську ескападу Ґарета Джонса.
Джонс був молодим валлійцем — йому було всього двадцять сім років під час візиту до СРСР у 1933 році. Можливо, на цю поїздку його надихнула матір, яка в молоді роки працювала гувернанткою в домі Джона Юза, валійського підприємця, який заснував Донецьк. Джонс вивчав російську, а також французьку й німецьку мови в університеті Кембриджа. Згодом він одержав посаду особистого секретаря Девіда Ллойд-Джорджа, колишнього британського прем’єр-міністра. Одночасно Джонс писав про європейську й радянську політику як фрілансер, постійно відвідуючи СРСР з короткотривалими візитами. Це поставило його в особливе становище порівняно з московськими кореспондентами, які мали отримувати згоду режиму на продовження своїх дозволів на проживання. Під час однієї такої подорожі на початку 1932 року — ще до того як заборонили поїздки за межі столиці, Джонс поїхав у сільську місцевість (разом із Джеком Хайнцем II, власником імперії кетчупу), де він спав на підлозі, «повній вошей», та побачив початок голоду. Через кілька місяців він сидів поруч з Гітлером у літаку, що прямував до Франфурта-на-Майні. Саме Ґарет Джонс став першим іноземним журналістом, який взяв інтерв’ю у новообраного канцлера Німеччини.[1177]
Навесні 1933 року Джонс повернувся до Москви, цього разу з візою, наданою йому як секретарю Ллойд-Джорджа (з печаткою «безкоштовно» як визнання особливого статусу гостя в Радянському Союзі). Іван Майський, радянський посол у Лондоні, намагався всіляко справити враження на Ллойд-Джорджа та лобіював справу Джонса особисто. По прибутті Джонс спершу поїхав до радянської столиці, де зустрівся з іншими іноземними кореспондентами й службовцями. Лайонс запам’ятав його як «серйозного й ретельного молодого чоловіка... той тип людини, який носить записну книжку і безсоромно записує все, що ви говорите».[1178] Джонс зустрівся з Уманським, і показав йому запрошення від генерального консула Німеччини в Харкові, план візиту до тракторного заводу і попросив дозволу відвідати Україну. Уманський погодився. З офіційним дозволом влади Джонс вирушив на південь.[1179]
10 березня він сів на поїзд у Москві. Однак замість того, щоб доїхати до Харкова, зійшов з потяга за сорок миль на північ від міста. Подорожуючи з рюкзаком, наповненим «буханками білого хліба, масла, сиру, м’яса й шоколаду, придбаних за валюту в магазинах «Торгзіну», він прямував уздовж залізничних колій до столиці України.[1180] Протягом трьох днів без офіційного наглядача або супроводу він пішки обійшов більш ніж двадцять сіл і колгоспів, побачив сільську Україну під час найгіршого голоду, записував власні думки та враження в записники, котрі збереже його сестра:
Я перетнув кордон із Росії з Україною. Усі селяни, з якими я розмовляв у селах, розповідали одне й те саме: «Немає хліба, ми вже 2 місяці без хліба. Багато людей вмирає». У першому селі не залишилося картоплі й закінчувалися запаси буряків. Усі вони сказали: «Худоба помирає, немає чим годувати. Колись ми годували світ, а зараз ми самі голодні. Як ми можемо сіяти, коли в нас не залишилось коней? Як ми можемо працювати в полі, коли ми охляли від голоду?»
Згодом я наздогнав бородатого селянина, що йшов вулицею. Його ноги були замотані в мішковину замість взуття. Ми почали розмовляти. Він говорив з помітним українським акцентом, хоча вживав українські й російські слова. Я дав йому буханку хліба та сиру. «За 20 рублів ви цього ніде не купите. Тут просто немає їжі».
Ми йшли і розмовляли. «До війни все тут було золотим. У нас були і коні, і корови, і свині, і кури. Зараз все втрачено... Ми — приречені».[1181]
Джонс ночував на підлозі селянських хат. Він ділився їжею з людьми та слухав їхні розповіді. «Вони намагалися забрати в нас ікони, але я сказала, я селянка, а не собака, — розповідали йому жителі сіл, — коли ми вірили в Бога, ми жили добре і були щасливі. Коли вони спробували скинути Бога, ми почали голодувати». Ще один чоловік сказав йому, що не їв м’яса цілий рік.
Джонс побачив жінку, що ткала полотно в домашніх умовах, і село, де люди їли конину.[1182] Незабаром до нього підійшли «міліціонери» й попросили показати документи. Після
