Наречені на свята - Лана Кохана

***

З самого ранку ми ходили по ринку. Ліза тормозила коло кожної ятки, обнюхуючи абрикоси, перебираючи вишні, полуниці й згрібаючи зелень з прилавків із таким завтяттям, ніби планувала від сьогодні посадити нас на веганську дієту.

Бринза порушила новомодний раціон.

— Це на салат, — пояснила Ліза.

— Тут все на салат, — підняв сумки з харчами я.

Ми спинилися набрати закруток, і я підбадьорився. В'ялені помідори, мариновані корнішони, печериці й перець, солодка кукурудза й кабачкова ікра в банках — це те, що робить будь-яку трапезу ліпше.

Сонце вже добряче припікало маківку, коли ми дійшли ярмарку для туристів. Ліза вивчала все такими жадібними очима, наче з іншого материка прилетіла, і зрештою залипла коло ятки з гончарними виробами.

— Ти в Опішні на них не надивилася? — запитав я, марно намагаючись прикрити голову.

— Дідусеві сподобалося б, — задумливо протягнула вона, ковзаючи пальцями по хвильках на горняті.

— Скільки? — запитав я в крамаря.

— Я не думаю, що воно мені треба, — прикусила губу Ліза.

— Якщо хочеться, значить треба, — розплатився я. — Ходімо!

Вона була тихою всю дорогу додому. Аж надто. Я почав сумніватися, чи, часом, не розбурхав якісь тужливі спогади. Зазвичай Ліза любить таке — безглузді дрібнички, яким надає сенс. Але що, як цього разу, сенс вона надала не найкращий?

— Слухай, я просто хотів… — почав було я, поставивши сумки на стіл у їдальні.

Однак Ліза урвала мене обіймами. Вона повисла на моїй шиї, а потім стисла її й прошепотіла на вухо:

— Спасибі, що вважаєш мої бажання важливими.

Я трошки підвис.

Як вони можуть бути не важливими, коли важлива вона?