Наречені на свята - Лана Кохана

Розділ 20. Те літо

Тиміш, два з половиною роки тому

Я забрався у восьмий вагон потягу «Харків-Пас — Ясіня» на київському вокзалі й пройшов углиб, шукаючи купе номер двадцять сім. Злата з Лізою вже мали бути там.

— Привіт! — усміхнувся я, сідаючи навпроти Лізи.

Вона помітила мене не одразу, тож у мене був час на розглядини.

Ліза відростила чубчик і зробила подовжений каскад. Їй личить. Їй усе завжди личить. І ця нова форма брів… М'які дуги роблять риси її обличчя ще ніжнішими.

— Ой, привіт! — відтак схаменулася Ліза, а тоді висмикнула навушники й зашарілася.

З маленьких динаміків лунав голос Тейлор Свіфт.

Якщо я скажу, що теж люблю цю пісню, Ліза усміхнеться? Чи подумає, що я дивак, бо, бува, слухаю попсу для дівчат-тінейджерів?

— Отож… — Я скинув наплічник і склав руки на маленькому столику між нами. — Вакації.

— Нарешті! — Ліза плеснула долонями по столу. — Хочу валятися в траві й анічогісінько не робити!

— Що, навчання у виші не виправдало твоїх очікувань?

Вона наморщила носик.

— Економіка — відстій.

— О, Злата з тобою солідарна, — осміхнувся я. — А де вона, до речі?

— У таборі.

— Га?

— Хіба вона тобі не писала? Вона поїхала вихователькою в дитячій табір.

— Злата? Вихователькою? До дітей? — Я намагався усвідомити всю абсурдність цього поєднання, але зась.

— З Олегом, — додала Ліза, і тоді все встало на місця.

— Гаразд. То вона приєднається тижні за три?

— Якщо Олег не вмовить її лишитися на другу зміну, — кивнула Ліза. — А де Єва з Захаром?

— Ем… — Я почухав потилицю. — Вони теж випали. Захара підвищили.

— Овва!

— Так, є-єі! — потряс долонями я. — Татко скине на нього ще більше роботи, якою не хоче займатися сам, — це та-ак круто!

Ліза схилила голову з докором, який мав означати: «Не блазнюй, порадій за брата». Але те, що Захар вважає, що йому так краще, не означає, що йому дійсно так краще. Його психотерапевтка зі мною погодилася б.

— Можливо, вони й приїдуть згодом, але на вихідні, не довше.

— То що, виходить — ми, твоя мама і?..

— Без мами, — перебив я. — У Павла незабаром важливий концерт — він має готуватися, а Андрій із Натою без нього не приїдуть. З цієї нагоди мама вирішила, що давно не бувала у Львові, зібрала валізки, — я махнув рукою: — і наказала мені поливати її фіалки відстояною водою кімнатної температури строго два рази на тиждень.

З прочиненого вікна почувся голос диспетчерки. Вона повідомляла про відправлення поїзда «Харків-Пас — Ясіня» з четвертої платформи.

— Отже… тільки ми?

— Так, — підтвердив я.

— До кінця липня щонайменше?

— Ага.

— Одні в будинку?

— Розумію, до чого ти хилиш, — із серйозним видом кивнув я. — Авжеж, ти можеш ходити голою, якщо забажаєш. Я геть не проти! Ай!

Ліза ляснула мене по плечі. Утім, губ, які вона так старанно стискала, усе ж торкнулася усмішка, а на рябій щоці майнула та сама манюня-ямочка.