Наречені на свята - Лана Кохана

***

Я прокинувся по обіді. Протер очі, потягнувся. Зважив на хруст у спині й поколювання в очах і вирішив, що грати в приставку до о пів на п’яту було не ліпшою з моїх ідей.

Приготована Лізою яєчня охолола, жовток розтікався вже не так добре, грінка зачерствіла. Самої Лізи теж було не видно.

Я зварив собі кави й вийшов на ґанок, щоби помилуватися природою. Як з’ясувалося, Ліза вже займалася тим самим. Вона сиділа на верхній сходинці, випроставши ноги донизу. Відтак помітила мене й обвела руками зелененькі схили Ясіні:

— Десь тут могли би жити гобіти.

Я усміхнувся й присів поруч із нею.

— Дякую за сніданок, — легенько боднув плечем.

— Та воно все тричі охололо, сонько! Мабуть, і не смачно зовсім. Я саме збиралася готувати обід.

— Ми могли б сходити кудись.

— У колибу?

— Як варіант, — кивнув я. — А потім у гори.

Ліза покосилася на мене:

— Я не піду в гори.

— Не можна відпочивати влітку в Карпатах і хоч раз не сходити в гори.

— Мої ніжки створені для любові, а не походів.

З цим твердженням украй важко сперечатися.

— Як щодо Петросу? — спитав і ковтнув кави.

— Я на Маковицю ледь піднялася, а він каже Петрос — ха!

— Ми швиденько. Туди і звідти. [1]

На рябій щоці майнула ямочка.

— Ні, — усе ж хитнула головою Ліза.

Більбо теж спочатку так казав, подумав я, а тоді мій погляд упав на книжку, що лежала біля Лізиних ніг. На фіолетовій обкладинці був зображений сріблястий кулон-серце, стрічка якого огортала напис «CECELIA AHERN where rainbows end» [2].

— Це щось про квір-спільноту? — Я взяв книжку погортати.

— Ні, — потягнулася за нею Ліза. — Це епістолярний роман.

— У листах?

— Угум.

Так і не діставши книги, вона здалася.

— Тут про друзів дитинства, які… Власне, я думаю, що вони кохають одне одного, але поки впевнена тільки в почуттях дівчини. Я ще не дочитала.

Ліза була червона, наче трояндочка.

— То що, тут взагалі немає взаємодії? — бігав очима по тексту я: самі листування — поштою, у чатах, листами.

— Жартуєш? Тут усе — взаємодія.

— Я кажу не про «бла-бла» — де поцілунки, доторки? У них уже був секс?

Ліза пирхнула й вихопила книжку з моїх рук.

— У тебе якесь примітивне розуміння кохання, — заявила вона. — Вони тут обмінюються думками, почуттями, підтримують одне одного — це важить значно більше! До того ж у листах це так…

— Нудно?

— Романтично, Горчуку. Це романтично.

Вона обійняла книжку руками й утопила погляд вдалечінь.

— Я б хотіла, щоб мені писали листи. Реальні, від руки й у конвертах. Якось намагалася вмовити Макара, але він сказав: «Люди шо, інтернет вигадали, шоб я тобі голубами повідомлення слав?», — перекривляла вона, як на мене, дуже вдало. А тоді сумно додала: — Та бач, до чого цей інтернет доводить? У стосунках повинна бути романтика, інакше вони згасають.

Незле було б додати, що у стосунках повинні також бути дві свідомі й чесні людини, інакше комусь буде боляче… Але я вирішив не розвивати цю тему. Краще було відвернути Лізину увагу.

— Як твої суглоби сьогодні? — запитав тоді я. — Не крутить, не ломить?

Вона насупилася:

— Чого б це?

— Та так, хотів прогноз погоди звірити. А ти у нас в гори ходити не годна, на інтернет намовляєш, за паперовими листуваннями ностальгуєш — от я й вирішив, що…

Вона накинулася на мене й зайшлася лоскотати.

— Ай, ні, ні, припини! — благав я, заливаючись сміхом.

Утім Ліза не спинялася. Я ледь викрутився, щоб й собі дістати до її ребер. Помста була солодка, гучна і… нетривка.

Гра закінчилась, щойно з’ясувалося, що на Лізі немає бюстгальтера.

Я шпарко прибрав руки від її грудей. Ліза обійняла себе за плечі. Її губи все ще тряслися від нестримного гоготу.

— То… в гори? — затнувся я, червоний наче рак.

— Ніяких гір, — помотала головою Ліза.

Власне, так, ніяких гір — самі округлі схили. Але, трясця, як же файно вони відчувалися в моїх руках!

Примітки:

[1] Посилання на роман-казку Дж. Р. Толкіна «Гобіт, або Туди і звідти» («The Hobbit, or There and Back Again»), в основу якого покладено подорож гобіта на ім’я Більбо Торбин.

[2] «Where Rainbows End» («Де закінчуються веселки») — любовний роман ірландської письменниці Сесилії Агерн. Мова йде про видання 2012 року від HarperCollins Publishers.