Наречені на свята - Лана Кохана
— Їдьмо зі мною, — прошепотів він мені в губи.
— Я подумаю, — потягнулася до нього я.
Якщо цей поцілунок буде останнім, я маю запам'ятати його таким. Зимним, повільним, з присмаком гіркоти й надії.
— Чому в мене таке відчуття, ніби ти прощаєшся? — Тиміш не розплющував очей.
— Бо тобі стало холодно, коли я стягнула твій нарукавник? — винувато звела брови я.
Він глипнув на яскраву річ, яку я вже намагалася пришпандьорити на місце, і сумно всміхнувся:
— Сховаєш у коробку?
— А ти не проти? — зупинилась я.
Тиміш стягнув другий нарукавник, поклав його мені в долоню й зігнув мої пальці.
— Якщо ти не поїдеш зі мною, я вернуся за ними за п'ять років, — зворушив мене він.
І я поцілувала його вдруге.
Тепер мої губи були теплішими, його — жадібнішими, а сам цілунок видавався більш солоним, аніж гірким.