Наречені на свята - Лана Кохана

— А це не так?

Тиміш похитав головою.

— Просто Аня ні з ким не зустрічається, не зустрічалася й зустрічатися не хоче.

— А як же вона може бути щасливою без чоловіка, — зрозуміла я, до чого все йде.

— І хто ж їй потім у старости води подасть, — підтвердив Тиміш. — Як не крути, для Ольги це безпрограшна угода. Батько вкрай зацікавлений її грошима, тож дотисне або мене, або Злату. А там уже або її син отримає спадок, або Аня… Чесно кажучи, не знаю, чого конкретно Ольга очікує від цього союзу. Гадаю, коли ми розійдемося, вона причепить до Ані когось іще.

Н-та… А я на маму ображалася, коли вона змушувала мене прибирати в кімнаті.

— «Син старого друга» звучить як безпечний варіант для першої спроби, — озвучила думки я й потерла ногою об ногу, щоби трохи зігрітися. — А ще оці ваші спільні інтереси й те, як Аня постійно всміхається у твоїй компанії…

— Ми лише приятелюємо.

— Та й ми просто друзями були.

— Для мене ти ніколи не була просто подругою, Лізо.

Я завмерла на одній нозі, наче чапля.

— Цей шлюб… це лише папірець. — Тиміш потягнув свій край сердака так, щоби ми опинилися ближче. — Він нічого не міняє.

— Ти поїдеш із Анею в Нідерланди, — нагадала я.

— То їдьмо зі мною!

Я гучно бухнула другу ногу назад у сніг, бо, здавалося, і на двох не встою.

— Що?

— Ти ж не бувала за кордоном, так?

— Так, але…

— Можемо поїхати втрьох. Знімемо нам із тобою квартиру. Ми з Анею обговорювали шлюбний договір — пункт сумісного проживання не зайвим буде трохи підрихтувати.

— Тимоше…

— Я не можу відмовитися від шлюбу, Лізо, але я можу взяти тебе з собою.

— Я…

Що? Не хочу в Нідерланди? Не готова бути офіційною коханкою? Не розумію, як будувати стосунки, коли в них троє?

— У Павла з Андрієм же вийшло, — прочитав мої думки Тиміш.

— Це інше, — заперечила я.

— Не бачу різниці.

— Що ж, почнімо з того, що вони живуть в Україні.

— Змагання тривають не весь рік. З підготовкою то лише кілька місяців. Більшу частину року ми також житимемо в Україні.

— А саме в Харкові?

— Ну… ні.

— Тоді відмінність номер два: Павла не приваблюють жінки.

— А мене приваблюєш ти.

— Утім переїзд ти обговорив із Анею, а мені навіть умови шлюбу з тебе витрушувати довелося.

— Бога ради, Лізо, я не знав, як тобі про це сказати! — звів обличчя до неба Тиміш, а тоді знову вернув погляд до мене: — Здавалося таким… неправильним… змушувати тебе обирати між мною та Златою.

Я розтулила рота, але так і не проронила ні слова.

Він мав рацію, це жорстоко. Я не можу обирати. Волію залишити обидвох собі.

— Я нічого не відчуваю до Ані, — повторив Тиміш, цього разу пильно дивлячись на мене.

— Поки що, — погодилась я, і мені защипало ніс.

— То ти мені не довіряєш? У цьому проблема?

Тиміш здавався таким вразливим, промовляючи це.

— Ні, просто… — замотала головою я. — Частина мене дійсно не вірить. Не конкретно тобі, а… у те, що з двох оберуть мене.

Варто було словам злетіти з язика, як вони прозвучали абсолютно по-ідіотськи.

— Це ніби… — Я зітхнула. — Ніби я ніколи не була єдиною, розумієш? Ані для батька, ані для Макара…

— Ти єдина для мене.

Я шморгнула носом і повела головою, скидаючи його пальці з підборіддя.

— Тоді чому ти пішов того літа? — запитала тихо.

— Ти ж казала…

— Я пам'ятаю, що казала. Але ж ти знаєш, коли я брешу. І ти знав, що я брехала того разу.

Тиміш закліпав очима.

— Чому ти пішов, коли знав, що я хочу, щоб ти залишився?

Від жалю, якого набули риси його обличчя, мені скрутило живіт.

— Благаю, скажи, — ледь чутно попросила я, і сльоза покотилася щокою. — Я не хочу знову розходитися, не поговоривши. Ти удав, наче повірив мені, — чому?

— Бо… я тоді навіть у собі до пуття не розібрався — що я взагалі міг тобі дати?

— А зараз?.. Зараз ти розібрався?

— Так.

— І?

Кутик його рота невпевнено сіпнувся в напівусмішці, холодні пальці змахнули сльозинку з моєї щоки.

— І ти, начебто, навіть приймаєш мене таким.

Я більше не опиралася Тимошевим пестощам. Заплющила очі й прихилила голову до його руки. Тиміш пригорнув мене тісніше до себе, поцілував у лоб, а відтак приткнувся до нього своїм.