Наречені на свята - Лана Кохана
Розділ 19. Різдвяна ніч
Я чула, як Тиміш човгає за мною назирці. Не збиралася від нього тікати — лише вигравала час. Мені потрібні були морок, мороз і самота хоч на кілька хвилин, щоби прийти до тями.
— То ти одружуєшся, — зрештою заговорила я, спинившись на тому місці, де ми дивилися на зорі в перший день приїзду в Ясіні.
Цього разу вже зорі дивилися на нас: вони захоплено поблискували, передчуваючи драму.
Я обернулася до Тимоша: він розвів руками з виразом прикрого безсилля на лиці.
— Я мушу.
— Розумію, — кивнула я.
Хоча не розуміла. Відтак похитала головою:
— Чому? Я гадала… у нас виходить. У нас могло би вийти. Залишалося геть трішки.
— Це складніше, ніж здається.
— Ти повторюєшся, Горчуку, — нервово хихикнула я. — І, певно, недооцінюєш мої когнітивні навички, якщо навіть не намагаєшся пояснити.
Він зітхнув.
Я обійняла себе руками. Дарма не взяла куртки: вовняна нитка не робила жакет достатньо теплим — що вже казати про колготки в двісті ден.
Тиміш підійшов до мене, на ходу знімаючи сердак.
— Я не хочу, щоб ти змерз, — відступила я.
— А я не хочу, щоб змерзла ти, — окутав мене темним сукном Тиміш.
Від холоду починали стукотіти зуби, тож удруге відмовлятись я не стала. Натомість перекрутила одежину так, щоби вкритися нею могли обидва, і притулилася до Тимоша. Пара з його рота утворювала спільну хмаринку з моєю.
— Ти жалкуєш про милування на горищі? — запитала я пошепки.
— Анітрохи… Ти?
— Ні. Чи… може… — Я хитнула головою. — Ти більше не хочеш бути зі мною?
— Хочу, — Тиміш стис мою долоню. — Більше, ніж будь-що на світі, повір.
Край сердака ковзнув по моїй спині, тож я вивільнила руку, щоб притримати сукно.
— Складно вірити, коли ти погоджуєшся одружитися з іншою.
— Лізо…
— І це попри все, що я робила, як я старалася… Знаю, у тебе, певно, є причини чинити так. Твій батько… він щось має на тебе, еге ж?
Тиміш підібгав губи.
— Добре. Добре, — похнюпила голову я. — Тоді… просто скажи мені… це хоч колись було реальним?
Ми знову зустрілись очима.
— Ти вірив у наш задум хоча б день?
Його брови смикнулися догори:
— Авжеж вірив.
— Тоді чому перестав? І не кажи, що це складно, — виставила палець я, — інакше заберу весь сердак собі.
Тиміш заплющив очі, глибоко вдихнув.
— Тимоше, я тебе не розумію, — знизала плечима я. — Справді хочу зрозуміти, але…
— Якщо я не одружуся з Анею, батько пошлюбить Злату з її братом, — перебив мене він, і запала тиша.
Один вітер свистів, витанцьовуючи поміж дерев.
— З Дмитром? — мій голос осип.
Тиміш гучно глитнув.
— Коли ми їхали сюди, я мав надію, що батько бреше про пару для Злати. Мені здавалося малоймовірним, що у когось знайдеться аж двоє дітей на видання й цьому комусь буде абсолютно байдуже, куди їх притулити.
Дійсно, самі ж ми таких батьків не знаємо. І їхнє прізвище аж ніяк не починається на «Гор» і не закінчується на «чук».
— Принаймні, був сенс спробувати перетягнути маму на свій бік. І перші кілька днів усе йшло навдивовижу добре. Я навіть повірив, що це спрацює… А тоді Захар сказав, що Ікс — це Аня.
— І ти знав, що у неї є неодружений брат?
— Тільки що цей брат існує. Аня згадувала його раз чи два. Коли пізніше ми зустрілися в Буковелі, вона сказала, що для нього шлюб — це умова отримання дідового спадку.
— Спадку? — тупо перепитала я.
— Гадки не маю, чому всі так схиблені на шлюбуванні, — похитав головою Тиміш. — Але погодься, моє одруження з Анею та Златине з Дмитром — це геть різні речі.
Мені зашкребло в грудях.
— Але де гарантії, що твій батько не пошлюбить Злату наступною? Якщо Аніному братові все ще потрібна буде дружина, а ти своєю згодою остаточно унормуєш подібні союзи, то… що його зупинить?
— Він дав мені слово.
— І воно важить?
— Це наш єдиний варіант.
— А що Ольга? Я так розумію, вона більше зацікавлена в Златі як у невістці, хіба ні?
Це пояснювало б її спокій щодо сцени, яка розгорнулася за столом.
— Навряд чи знайти підставну дружину — така вже непосильна задача, — не погодився Тиміш.
— Але й Ані більше в пригоді став би лікар чи тілоохоронець, а не ти. Без образ.
— Це якби Ольга дійсно переймалася добробутом доньки.
