Наречені на свята - Лана Кохана

***

— Люба родино! — усміхнувся Василь Степанович. — Прошу привітати наших гостей. Моя добра подруга Ольга Харлан, — він вказав на маму Ані. — І її діти: Дмитро й Анна.

Гаразд. Питання, чому Аніному «батькові» на вид щонайбільше сорок, коли самій Ані двадцять вісім, відпало. Наступне запитання — то її брат приїхав сюди в якости ескорту чи… на оглядини?

Коли Василь Степанович представив Злату, цей Дмитро прискіпливо обмацав її стан очима. Я обхопила Златину руку й потягнула її вбік, частково прикривши собою — і сірі очі стрибнули до мене.

— А це Ліза, друг сім'ї, — проголосив Василь Степанович за мить.

Я підібгала губи.

«Друг сім'ї»? Серйозно? Тобто навіть не «подруга»? А нічого, що я, наче як, наречена його сина, нє?

— Мій молодший син — Тимофій.

Очевидячки, нє.

— Він працює у сфері IT, тож вам, Дмитре, буде про що поговорити. Зрештою, Тимко може відповісти на технічні запитання, щоб ви впевнилися, чи дійсно то робота над проєктом така клопітка, чи то ваші працівники просто не квапляться.

Вони двійко обмінялися усмішками, а я глипнула на Тимоша: його щелепа була міцно стиснута. А проте, він дав батькові й надалі представляти присутніх на власний розсуд. До прикладу, Андрія пан Горчук представив кузеном Наталі.

Чарівно, еге ж?

Я шукала очима Павла, щоб побачити його реакцію, однак Павла не було. З голови якось вилетіло, що він пішов по Галину. Вона обіцялася наварити «свєкєльного» борщу, а сама його в таку погоду не дотягнула б.

— А ось і він! — Василь Степанович урочисто махнув рукою на Павла, коли той увійшов до будинку з чавунним казаном у руках. — Сину, привітай-но наших гостей: це…

— Вітаю, — наспіх кивнув Павло й нумо протискуватися між нами до кухні.

Ніздрі Василя Степановича роздулися.

Лише на мить і, певно, інші цього не помітили: усіх більше цікавили лавірування Павла й те, як Андрій кинувся допомагати — розчищати місце для казана. Однак я встигла зробити висновки.

А щойно пан Горчук знову начепив маску люб'язности, у розчахнутих дверях з’явився кручений ціпок, слідом за яким ступила Галина.

Усім видом вона випромінювала важність. Її голову прикрашала перемітка з квітчастою хусткою, шию — шнурки ли́скавок [1] і багаті ґаздівські зґарди, а спереду масивна чепрага спинала ґуґлю [2], вдягнуту наопашки поверх кожуха.

— Христос ся рождає! — задзвенів Галинин голос.

— Славімо його! — відгукнулися ми хором.

І це настільки разюче контрастувало з тим, як в’яло до того вітали гостей Василя Степановича, що оця його плекана маска ледь не тріснула.

Я усміхнулася, сподіваючись, що цей осміх не видається надто злорадним. Дарма що, трясця, таким він і був!

Примітки:

[1] Блискучі скляні перлинки.

[2] Традиційний український верхній одяг із каптуром із білого грубого сукна.