Наречені на свята - Лана Кохана

— Бо я хотів іще. Бо ти була така… захоплена.

Великим пальцем я ковзнула по глянцу картонного сердечка, і надалі тримаючи його поза полем зору Горчука.

— Менш із тим, кхм. Найперше мені в око впав твій хвостик.

— Хвостик? — із сумнівом перепитала я.

— Так. До того мені не доводилося бачити подібного кольору волосся. Ти була наче морквинка, ще й сама вся ряба. А потім ти примружилася на дівчинку, яку тільки-но закінчила катати. Вона похитувалася, а ти явно насолоджувалася цим. Тобі подобалося, як усіх штормить після твоєї каруселі. Маленька ти садистка.

Я стрільнула на нього очима.

— От він, цей погляд! — Тиміш осміхнувся. — Тоді я вирішив, що ти не морквинка — ти лисеня. Як у казках: хитре й руде. Так і підписав тебе згодом — рудою. Не щоб образити, а тому, що це була перша ланка моїх асоціацій. Найстійкіша. Знайомих Ліз у мене вже тоді було щонайменше чотири, а «руда» тільки одна.

— Вернімо до валентинки, — попросила я, прочистивши горло.

— Це стосується її. Я… намагався зробити її гарною. Зі шкіри пнувся, але кожен раз виходило щось не те. То косо, то криво, то чорнило розпливлося, то ампулка [1] закінчилася посеред слова.

Можливо, то хиба освітлення, але здавалося, ніби Тимошевих щік торкнувся рум'янець.

— Одну валентинку я таки довів до пуття. І збирався підсунути її тобі в наплічник, коли ви зі Златою підете до їдальні. Там завжди людно й гамірно — ти б не зрозуміла, хто й коли її підкинув.

— Але? — Я нахилилася вперед, сперши лікті на коліна.

Тиміш помовчав, і я остаточно впевнилася, що не марю, — він дійсно зашарівся. Через мене. Від щік і до вух.

— Я підкрався до тебе, поки ти стояла в черзі. Уже відсунув кишеньку наплічника. Ту, що для води. Але якийсь ідіот смикнув тебе за хвостик і ти відсахнулася.

Куриленко. Він постійно це робив. А коли у восьмому класі покликав мене гуляти, я не пішла.

— Я хотів заступитися за тебе, але ти впоралася сама. Той хлопець назвав тебе рудою, і ти гримнула на нього. Сказала, щоб ні він, ні інші більше не сміли звати тебе таким чином. Клянуся, ти ледь не вдарила його тацею того разу!

— Інакше він не відставав!

— Я розумію, але… ти буквально проричала кожне слово, і я… не знаю. Я зібгав ту валентинку й кинув у найближчий смітник.

— Бо я ричала на задиру? — набурмосилась я.

— Ні... Трясця… Не змушуй мене цього казати. Мені тоді так в грудях калатало — ти не уявляєш!

Уявляю. Просто зараз відчуваю те саме.

— Ти назвав мене рудою у валентинці? — зрозуміла я. — І вирішив, що цим образиш?

— Наче… — Тиміш почухав шию. — Там… там був вірш…

Ох, матінко…

— Чи щось схоже на нього. Якась бліда копія, насправді. Примітивщина. Зараз навіть не згадаю…

Я розгорнула валентинку, й очі заковзали каліграфічними рядками.

— «О, Лізо, ти руда й мила. Як Кім крута, по-особливому вродлива».

— Де ти це взяла?! — сполошився Тиміш.

Він так рвучко подався до мене, що ми стукнулися лобами.

— Ай!

Я потерла забите місце, Тиміш приклав до нього холодні пальці — і так ми застигли. Наче хтось поставив ромком на павзу, щоб поповнити запаси чаю й ласощів.

— Змерз? — я шепотіла.

— Трохи, — він також.

Я обійняла його пальці своїми, приклала до губ і подихала на них, щоби зігріти.

— А Кім… це та, шо «п'ять із плюсом»? [2]

Тиміш обожнював цей мультсеріал у дитинстві. Ніщо не могло підняти його раніше сніданку на вихідних, але Кім…

— Так, вона.

Однією рукою я все ще притискала валентинку до підлоги. Тиміш не розривав зорового контакту, намагаючись пробратися під мої пальці.

— Це моє, — нагадала я. Утім, опору не чинила.

— Це жахливо, — не зголосився Тиміш. Утім, рухався поволі, наче побоювався, що я от-от на нього кинуся.

Зрештою валентинка опинилася в його руках.

— Може… — ледь чутно промовила я. — Може, це й не «Сонячні кларнети», але… я б хотіла, щоб цей вірш був у моїй коробці.

— З тим, що не викинула?

— З тим, що зберегла.

Тимошів погляд опустився на мої губи. Піднявся до очей і опустився знов. Я зімкнула повіки.

— Лізо? — тихесенько.

— Так? — ледве чутно.

Його ніс торкнувся моєї щоки.

— Можна тебе поцілувати?

Його подих залоскотав кутик губ, і я їх розтулила:

— Так.

Коли Тиміш подався до мене й без зайвих прелюдій поглибив цілунок, я не втримала стогін. Однак скоро запихавшись, він прошепотів: