Наречені на свята - Лана Кохана

***

Я очікувала пилу, павутиння й зустрічі зі спритними членистоногими. Однак Генеральне прибирання торкнулося навіть собачих будок, якими з часів побудови ретривери користувалися виключно забави заради, — тож горище й поготів скрипіло від чистоти. Чи скрипіло б, якби будинку було на десяток-другий більше років.

Дах сходився просто над нашими головами. У маленькому трикутному віконці на дальній стіні виднілися засніжені крона дерев.

Товсті балки як основа даху створювали відчуття надійности конструкції. А купа коробок, килимів, ліжників і додаткових меблів — відчуття єднання з минулим.

Здавалось, зазирнеш у якусь зі скриньок, а там вируватимуть сріблясті й тягучі нитки спогадів.

— Ліхтарики й свічки мають бути десь там. — Тиміш посвітив у дальній правий бік, а сам подався в інший.

Якийсь час ми копирсалися мовчки, а тоді він сказав:

— Мені не подобається те, що ти дуєшся на мене і не хочеш говорити, чому.

— Наша пісня гарна й нова, — проворкотала я. — Кажу ж, не дуюсь я.

— Ми обидва розуміємо, що це не так.

Я пирхнула.

— І твій зір не міг раптом погіршитися настільки, щоб ти переплутала мого батька з деревом.

— Хіба це не ти збирався порадити мені свого окуліста?

— Файний окуліст ще нікому не завадив.

Я промовчала.

— Лізо, це все… це все так не на часі.

О, ну так, авжеж!

Я відвернулася й продовжила нишпорити по коробках.

— За останній тиждень усе сильно заплуталось і…

Я зашаруділа гучніше, аби тільки не чути його.

Мені не потрібні були виправдання. Чи пояснення, чому він перестав хотіти мене, коли я наважилася знову хотіти його.

Очима я шукала щось, за що могла зачепитися. Щось, що допомогло б абстрагуватися від цього бентежного життя.

— Ти моя ліпша подруга, Лізо. І мені геть не хочеться знову розхитувати цей човен, коли…

— Ти комусь дарував валентинки? — Мій голос прозвучав гучніше, ніж хотілося б.

З секунду я ще розглядала вміст найденої коробки: вона була напхана червоним і рожевим картоном у формі сердечок, а тоді підвела очі на Тимоша. Він застиг над коробкою зі свічками й дивився на мене як теля на нові ворота. Відтак відвів очі, дістав кілька ароматичних свічок і почав методично їх запалювати.

Я вирішила дати йому час. Вимкнула ліхтарик і пішла сховати телефон у кишеню пуховика. Я лишила його докупи з Тимошевим неподалік від сходів. На горищі було тепліше, ніж унизу.

— Ні, — зрештою озвався Тиміш, закорковуючи запалені свічки й розставляючи їх по коробках для рівномірного освітлення. — Я ніколи не дарував валентинки.

— Але хотів, — запитала я, хоча це й прозвучало як твердження.

Я повернулася до коробки з валентинками й затулила її спиною, коли Тиміш проходив повз.

— Хто тобі розповів? — запитав він.

Я завагалася.

Павло ж не казав, що це тільки між нами? Я ж не вийду з кола довіри, якщо розповім Тимошеві про ту розмову, так?

— Не зважай. Це однаково вже не має значення.

Для мене має.

— Мені цікаво.

— Буває.

— Поділися зі мною!

Він хитнув головою.

— Якщо поділишся, я перестану дутися.

— Ти й так перестанеш... згодом.

— Будь ласка! — мій голос зробився вкрай лагідним.

Не навмання. Воно само.

— Прошу!

Свічка в Тимошевих руках відкидала м'які тіні на його лице. Стомлене, але незмінно красиве. Він заплющив очі й важко зітхнув.

— Дай слово, що не пожбуриш у мене тим, що тримаєш за спиною, якщо я розповім.

— Даю слово! — Я витягнула руки з-за спини, демонструючи порожні долоні.

— Добре, це…

Він поставив останню свічку на рівні очей і присів на підлогу. Я похапцем умикнула одну з валентинок, а тоді й собі присіла.

Не захаращеного простору було обмаль, тому попри те, що кожен притискався спиною до стіни з коробок, колінами ми однаково торкались одне одного.

— Ти пам'ятаєш, як ми познайомилися? — почав було Тиміш, і я кивнула:

— На дитячому майданчику, біля каруселі.

— Ти вміла розкручувати її як ніхто.

— Це було єдине, що я могла з нею робити. Від катання мене нудило.

— Від твого катання усіх нудило. — Тиміш усміхнувся одним куточком губ.

— Навіть тебе?

— Навіть мене.

— Але ж ти просив іще!