Наречені на свята - Лана Кохана

Я відліпилася від Тимоша, коли в голові запаморочилося від нестачі кисню.

— Це було… добре? — прохрипіла, не впевнена, про що саме питаю.

Поцілунок? Спуск? Усе разом?

— Та... — Тиміш важко дихав.

Його губи все ще були розтулені, але тепер червоні. Брови йшли здивованою дугою. Кучері скуйовдані, шапка перекосилася на бік.

Він до біса сексуальний, коли ошелешений!

— То… де вони? — Тиміш нахилився до мене.

— Хто? — також зашепотіла я.

— Мої родичі.

Я набурмосилася, Тиміш озирнувся.

— Хіба не для них було шоу?

Шоу. Мені наче ляпаса дали.

Я стиснула губи й присіла, щоб підібрати палички.

— Там, — махнула кудись убік. — Мені здалося, це був твій батько.

— Лізо, це дерево.

— Чудово. — Я з усіх сил намагалася не видати того, якою ідіоткою себе почувала. — Повернемося в Харків — запишуся до окуліста.

— Дати візитівку мого?

Я намагалася проковтнути прикрість, однак вона встала мені поперек горла.

— Якось обійдусь.