Наречені на свята - Лана Кохана

— Я не пристібалася, — промимрила я, хлопаючи дверима. — Не пам'ятаю, щоб пристібалася.

Поки ми йшли, я дивилася то на свої ноги, то на Тимошеві — намагалася синхронізувати кроки. Коли нарешті досягла успіху, гигикнула й почала із задоволенням слухати, як під ногами хрустить сніг.

Сніг.

— Сніг! — зойкнула я захоплено.

Звела голову до неба: чорне, неосяжне. Світло міста заважало побачити на ньому бодай щось. Відтак я перевела погляд на один із ліхтарів обабіч дороги: у жовтуватому світлі кружляли сніжинки. Не без клопоту звільнивши руку з Тимошевої хватки, я помчала туди.

Знайти крижану балеринку й загадати бажання, поки вона робить останній пірует і тане, відносячи слова бажання до неба. Це обов'язковий ритуал в день першого снігу. Ми з мамою робимо так скільки я себе пам'ятаю. Першосніжкові бажання завжди збуваються.

— Лізо, що ти робиш? — видихнув Тиміш, залишившись метрах у двох позаду мене.

— Ловлю сніжинку.

Пояснювати не було часу — я стрибала.

— Просто… Просто простягни руку, Лізо!

Не те щоб я була впевнена в експертності Тимоша щодо ловлі сніжинок, але зробила так, як він порадив. Сніжинка приземлилася мені на долоньку, прокрутилася з долю секунди, наче моя шкіра була ковзанкою, і зникла. Зачарована цим дійством, я навіть забула загадати бажання — хникнула.

— А тепер що не так?

— Бажання.

— Що?

— Я не загадала бажання! — Я махнула руками й втратила рівновагу.

— Чорт забирай!

Застигла рачки. Ніс ледь не торкався побіленого стовбура ялинки.

Цікаво, а її прикрасять до свят? А мені шось буде, якщо я прикрашу її до свят? Чи взагалі заберу собі?

— Нумо далі без витребеньок, згода? — Тиміш взяв мене під пахви й потягнув угору, якраз коли я примірялась до ялинки.

— Ну-у!

— Не нукай! Ми просто йдемо.

— Ми просто йдемо, — передражнила я. — А куди ми йдемо?

Оглянулась: нашу зі Златою квартиру пройшли квартал тому.

— До мене.

— До тебе?!

— Не верещи на вухо!

— Пробач, — тихенько.

— Злата може не повернутись сьогодні, а ночувати в під'їзді я не збираюсь.

— У нас добра коменда — може, пустить до себе в комірочку.

На мене подивились дуже — ну ду-у-уже — строго.

— Чи ні?..

Тиміш продовжував дивитись. Я переможено понурила голову.

— Ех, до тебе так до тебе.

Три кроки вперед, і я знов повеселішала:

— Цур ліжко моє!