Наречені на свята - Лана Кохана
Я насупився.
— Мило, але тупо, — пояснила вона. — Я не пробачу тобі, якщо ти пожертвуєш своєю свободою й роками життя заради мене.
— Якщо ти не помітила, я піклуюся про тебе.
— Як і я про тебе. Що, як я зараз піду заміж, аби ти залишився з Лізою?
— Ні.
— І крапка — вгадала? А тепер уяви, як я почуваюся.
— У нинішній ситуації твій шлюб і мій — це геть різні речі.
— Бо Аня, якшо шо, не візьме тебе силою?
Вона сказала це так легковажно, а моє тіло налилося свинцем. Я скосив погляд на Захара: його щелепою теж гуляли жовна.
— Загалом так, це одна з вагомих причин, — процідив я.
Злата всміхнулася:
— Тоді розтисни сіднички: тут радше я його, ніж він мене.
— Це не смішно.
— Йой, нє! — хихикнула Злата. — Дмитро дуже навіть мені до смаку.
— Він старший від мене, — голос Захара був не з лагідних.
— А я люблю чоловіків у віці, — грайливо повела бровами Злата.
— Ні, — відрізали ми з Захаром одночасно.
— Хлопці, без образ, але ж ви нічогісінько не знаєте про мої сексуальні вподобання, — продовжувала пустувати Злата. — О, і так, я сама вирішуватиму, з ким мені бути й чи бути мені з кимось взагалі. Це називається право вибору. У тебе воно теж є, коли ти вже забув. Безглуздо його ось так просто відкидати.
— Тут нема чого обирати. — Я потер чоло рукою.
— Є, і ти обираєш не те.
— Я обираю тебе.
— А повинен — себе.
— Я хочу захистити тебе! — Я різко смикнув п’ятірню від лиця.
— А тобі не спадало на думку, що я сама можу себе захистити? — засичала Злата.
— Батько знає, куди бити, Злато, — пристав на мій бік Захар. — Нам варто сісти й зважити все. Подумати, що він може використати проти тебе.
— Логічно. Що ж, нумо, подивімося, куди поцілить татко…
Злата почала розігрувати виставу.
— Та-а-ак. Не заплатить за навчання? — припустила вона й махнула долонею: — Зайвий привід кинути. Позбавить уваги й прихильности?
Приснула:
— Ніби хтось із нас колись їх мав. Чи ні, о, знаю! Якщо я відмовлюся від шлюбу, татко опеньгає тебе! — вона вказала пальцем на мене. — Чи тебе? — на Захара. — Чи Павла?! — «налякано» прикрила рота долонькою, а тоді «досадливо» цикнула: — Певно, ні. Бо ж він уже це зробив. Чи радше намагається довести почате до кінця.
Ми з Захаром обмінялися швидкими поглядами. Його брови були зосереджено зведені, як і мої.
— Хіба ви не бачите? У батька скінчилися важелі. Усьо, баста. І якщо ми з тобою, — вказала на себе й мене Злата, — зараз упремося рогами, він залишиться ні з чим.
— Він іще може заблокувати твою карту, — зауважив я.
— А три брати мені нашо?
— Ха.
А дійсно…
— Підтримаєте мене кіко місяців, а потім ми з мамою розкрутимо бізнес і…
— Ви з мамою? — уточнив Захар.
— Розкрутите бізнес? — перепитав я.
— Вона хоче повернутися в дизайн, а я планую зайнятися декоруванням меблів на замовлення. Це можна поєднати.
— Робота з рідними… — із сумнівом протягнув я.
— Тим паче з батьками… — підтакнув Захар.
Злата пирхнула.
— Дайте мені волю наламати власних дров, окей?
Ще одні перезиркування з Захаром, і…
— Окей, — зголосилися ми одночасно.
— Або наламати можете ви, а я з них стілець зроблю… чи тумбочку…. під мешти. — Злата дивилася в нікуди й махала перед собою руками так, наче вже ті предмети мацала.
Я скористався її мрійливим шепотінням, щоб вкласти в голові останні події.
Ліза питала, чи важить батькове слово. Чесна відповідь — так, але з поправками на лазівки, які він завше лишає собі в домовленостях.
Хай там як, це ввижалося мені єдиним, на що можна розраховувати. Але що, як я помилявся? І що, як змінних у рівнянні буде більше?
Потрібен час, щоб прорахувати всі можливі варіанти, але з найочевидніших способів тиску в батька на Злату дійсно нічого немає.
А отже я можу бути з Лізою. Я можу поїхати до неї. Хоч зараз. Ми можемо бути разом. Ми можемо спробувати ще раз. Якщо Ліза вирішить, що хоче спробувати. Якщо…
— А що, як тоді я все зіпсую? — промурмотів я собі під ніс.
На мить повисла тиша. Я підвів голову й зустрів Захарів погляд.
— Того літа ти казав не налажати. Я налажав. Що, як я зроблю це знову?
У Захарових рисах було так багато від батька. Більше, ніж мені хотілося б. Але в батькових рисах не було того, що було в Захара — співчуття, бажання зрозуміти, підтримати. Бути поруч.