Наречені на свята - Лана Кохана

***

Бабуся зрання порпалася в клуні. На голові хустка, на тулубі дідова камізелька.

Розважливо. Я от жалкував, що не накинув на пуловер вітровку.

— Вони поїхали годину тому, — кинула ба зі спини.

— Та, ми попрощалися з ними ще вчора.

І навіть якби ні, Захарової машини однаково нема — їхній з Євою від'їзд був очевидним.

— Слухай, ба… Насправді я хотів порадитися з тобою.

— Ну? — обернулася тоді вона.

— Може ти знаєш, шо б таке могло бути потрібне дівчині? Шось унікальне. Шо інші навряд чи їй подарують.

Ба екнула.

— Самоповага.

— А з матеріального? — кліпнув очима я. — Шось, шо можна купити й подарувати?

— Але шо не можуть купити й подарувати інші? — У цьому питанні був докір.

Я прикусив губу й кивнув.

Ба подивилася на мене своїми проникливими темними очима.

— Намисто дари. Ручної роботи. Уни всі особливі.

— А кума твоя досі їх робе?

Бабуся кивнула. Я всміхнувся:

— Файна ідея! Уклінно дякую!

І я дійсно вклонився, а коли вже ступив за поріг клуні, бабуся гукнула:

— Зґарди бери! Лізі пасуватимуть.

— О, це не… — почав було виправдовуватись я, але ба вигнула сиву брову.

Німий діалог був коротким — я зрештою здався:

— Тільки мамі не кажи.

Бабуся приклала долоню до губ і здвигнула плечима, ніби зроду-віку говорити не годна.