Наречені на свята - Лана Кохана

— Я можу зробити щось, щоби тобі стало краще? — запитав я, прихилившись на міст коло неї.

— Ти тут. — Ліза обернула на мене припухлі очі й ледь усміхнулася. — Це вже багато.

Мені в грудях кольнула провина.

— Хочеш поїхати кудись? — брякнув тоді я.

— Куди?

— Байдуже.

— Не байдуже. У мене вступ цього року. Я не можу їхати далеко й надовго.

— Гайда на море! — Я підпихнув її плечем.

Лізин осміх зробився ширше. Але недостатньо, щоб з'явилася ямочка.

— Мій дерматолог радив поки утриматися від сонячних ванн, але дякую.

— Тоді в гори?

— Один біс.

— Соляні шахти! — клацнув пальцями я.

— Горчуку, — засміялася Ліза, хитаючи головою.

— Нумо, будемо тільки ти і я.

Вона закашлялася, ніби похлинулася. А відтак з осторогою подивилася на мене. Я не відводив очей.

— Це… дуже мило з твого боку…

Так говорили всі й кожен, хто мене відшивав.

— Але… гадаю, мені краще поки сфокусуватися на навчанні.

Та трясця!

— До поїздок потрібно готуватися заздалегідь, — вела далі Ліза. — І, гадаю, варто запропонувати Златі. Може й інші захочуть поїхати.

— У Соледар?

Якщо зібрати всю мою рідню в соляних шахтах, хтось когось обов’язково привалить. А у мене від них голова обертом піде і, чого доброго, клаустрофобія почнеться.

— Я говорила про Ясіню, — схилила голову Ліза. — Твоя мама активно зайнялася будівництвом. Вона кликала приїхати подивитися, що вже вийшло.

— Коробка з пінобетону там вийшла. Пофарбована хіба що.

— Але ж наступного літа буде краще, хіба ні? Чому б нам не зібратися там наступного літа? Усім разом, як колись?

То ось це й зветься кармою, еге ж?

— Звучить як план, — вичавив усмішку я.

— Доволі гарний, — хлюпнула носиком Ліза.