Наречені на свята - Лана Кохана

Тиміш, за рік до того літа

Червень. Місяць найдовших днів і найкоротших ночей. Сповнений цвіркуновим сюрчанням, жінками в ошатних білих сукнях і велосипедистами, що бозна-де — і головне, нащо — накупили дзвіночків і вважають своїм боргом подзеленчати ними в тебе над вухом. Час прощань із дитинством — сезон шкільних випускних.

— Ну ж бо, Лізонько, їдьмо зі мною! — тягнула її до автобуса Злата. — Таке буває лише раз!

— Це якщо з університету випускатися не плануєш, — не виказувала захоплення Ліза.

Її карамельні локони були закріплені «перлинками» на маківці, а шифонова сукня в грецькому стилі підкреслювала фігурку-вазочку. Кілька годин тому на Лізиних віях вперше на моїй пам'яті була туш, на щоках — рум'яна. Усе це змили літри сліз і паперові серветки, зібгані й полишені грудками в найближчому смітнику.

— Такого в університеті не буде! — запевняла Злата.

— Гулянок до світання? — із сумнівом протягнув Захар.

— От якраз у виші вони всі й будуть, — підтвердив Павло.

— Можете не руйнувати мені все бодай один день? — докорила їм Злата. — Лізо, полізай-но в автобус!

— Я не в настрої їхати, — схрестила руки на грудях та. — Не змушуй мене з тобою сваритися.

Злата закопилила губи.

— Гарно вам відпочити! — звернулася до неї Люда й обійняла доньку за плечі.

Ліза ворухнулася, струшуючи мамину руку.

— Я хочу пройтися, — сказала вона, спостерігаючи, як віддаляється автобус з її колишніми однокласниками.

— Чудово! — засяяла моя мама. — Пройдімося пішки до ресторану.

— Я не святкуватиму з вами власний випуск, — заперечила Ліза.

— Облиш, доню, — примирливо заговорила до неї Люда й ніжно обвела пальцями Лізине лице. — Ніхто не змушуватиме тебе вечеряти з нами. Ви з дітьми сядете за іншим столом.

Ліза пирхнула.

— Вона вже не дитина, Людо, — подав голос Лізин батько.

— А то я без тебе не знаю! — засичала на нього Люда.

Власне, так, неповнолітніх тут нема. Захар із Євою, ті взагалі вже про своїх дітей подумують. Але це був усього-на-всього зворот, звичний матерям, і, закладаюся, зачепив Лізу не він.

— Я теж не голодний, — ступив уперед, і Ліза глипнула на мене. — Можна підтримати тобі компанію?

Ми безцільно бродили вулицями вечірнього Харкова. Мовчання не гнітило, але лишало забагато часу внутрішньому монологові.

— Мені шкода, — сказав я, коли ми чимчикували вздовж набережної.

Через тепле світло ліхтарів здавалося, ніби викладена бруківкою тропа — то червоний пісок узбережжя.

— Тобі не має бути, — похитала головою Ліза. — Ти тут ні до чого.

Утім, відчувалось інакше. Якби я не підбурював Макара, він не подав би заяв до університетів за межами міста, а отже й не вступив би в один із них. Не переїхав би у Дніпро, не зійшовся там із Тонею, і Ліза зараз не хнюпила б голову, а справляла свято з друзями чи, щонайменше, насолоджувалася диханням міста під час вечірньої прогулянки як розваги, а не тимчасового знеболювального від розбитого серця.

У сквері «Стрілка» буяло життя. Уздовж укладених бруківкою стежинок, на лавочках і в кріслах-мішках просто на причесаному газоні, відпочивали люди: гомоніли, сміялися, курили кальян.

Трупа музик-початківців виконувала кавери на відомі пісні. Саксофоніст серед них був особливо захоплений грою. Заплющені очі, надуті щоки й брови, які рухалися музиці в такт, — більшість поглядів слухачів були прикуті саме до нього. Якась пара кружляла в подобі танґо коло вагончика з кавою: у ногах — повний десинхрон, на губах — широчезні усмішки.

Мале хлоп'я ледь не збило мене з ніг. Бешкетник промчався повз нас із Лізою, а за ним слідом протупотіли дівчата з одним водяним пістолетом на двох. Наскрізь промоклі, вони дзвінко гоготали, і в цьому гоготі мені відлунювала помста.

Ліза завернула на підвісний міст. Верхні його троси підсвічувалися блакитним, створюючи відчуття порталу, що веде в інший світ. Світ надій: марних і не дуже, якщо судити з тросів на основі конструкції. Вони, як завше, були скрізь завішані замочками, що їх лишають закохані.

Ліза торкнулася пальцями одного з таких. Чорним маркером на ньому було виведено «Л+М». Вона рвучко втягнула повітря носом і підібгала губи. Підвівшись, Ліза сперла лікті на металевий поручень мосту й утупила погляд у дзеркальну гладь води. Двійко там каталися на човні. Що ж, принаймні, намагалися. Один хлопець давився сміхом, а інший веслував не в той бік.

Подув вітерець, і Ліза потерла ногою о ногу. Я стягнув піджак і накрив ним її плечі.

— Дякую, — сказала вона пошепки, а тоді сумно додала, брязнувши по замочках рукою: — Як гадаєш, скоро їх позрізають?

Я окинув оком троси вздовж моста: багацько.

— Дуже скоро, — кивнув я.

— От і добре.

Закутавшись у мій піджак, Ліза стала схожа на зефіринку. Ліловий пасував до її сукні.